Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 44
Анатолий Кириллович Григоренко
Ілонка зашарілася.
— Але жарти жартами, а до діла треба приступати негайно, — сказав він. — Я вже розпорядився, щоб для хворого підготували палату. Він ще нездужає. Поговоріть з Віленою. Роз’ясніть їй відповідальність і серйозність справи. Гадаю, ви краще зробите це, ніж я. Чергувати біля хворого будете позмінно. До ваших послуг — лабораторії, прилади, зрештою, що буде потрібно — звертайтеся до мене. — Професор по-дружньому обняв її за плечі, і вони вийшли з кабінету. — Як кажуть у таких випадках, ні пір’я, ні луски, — сказав уже в коридорі.
Все було так несподівано, що дівчина спершу не знала, що робити. Якусь хвилю вона стояла, дивлячись услід професорові, а потім відчула, як якась невідома сила підхопила її і понесла до лабораторії, де на неї чекала Вілена.
ВИПИСКИ ІЗ ЩОДЕННИКА ІЛОНКИ
Сьогодні у співробітників дивний настрій. Напрочуд довго точиться час. Усі чекають незвичайної зустрічі. Метушня, але — тихо. Навіть розмовляють пошепки. Зранку до лабораторії заглянув Рос. Заклопотаний. Поспішно привітався, перевірив, чи все гаразд, і знову подався. Потім телефонував Дельф. Вони все ще порпаються в руїнах. Надіються знайти ще якісь дива.
Ті двоє залишилися у своєму морозильнику. Чекають своєї черги.
Вілена, як ніколи, приємно збуджена. Настрій її піднесений. Чепуриться, наспівує.
“Готуюся гідно зустріти свого законсервованого прапращура”, — удавано весело жартує вона і дедалі частіше зазирає у люстерко або вигулькує у вікно.
О дванадцятій телефонував Рос. Нарешті везуть Терена. Незрозумілі почуття оволоділи мною. Цікавість і бентега закрадаються в груди. Справді, який він, наш далекий прапращур, як називає його Вілена. Адже він лише на рік старший від мене, цей п’ятсотлітній прапрадідусь. Цікаво, як він жив? Що знає? Мабуть, він принесе багато цікавого з того першого далекого від нас життя. А може… Мої думки переганяють одна одну. Вілена повідомляє, що на подвір’ї з’являється аеромобіль невідкладної медичної допомоги. Співробітники інституту оточують його. Ми біжимо на подвір’я. Зупиняємося біля дверей. Назустріч крізь живий, нерухомий коридор санітари несуть людину, накриту білими простирадлами. Нам нічого не видно. А жаль. Який жаль! Глянути хоча б краєчком ока. Ми йдемо за ношами. Хворого заносять до палати і обережно кладуть на ліжко. Двоє лікарів залишаються біля нього. Ми розходимося по своїх лабораторіях. Так нічого й не побачили.
Сьогодні я вперше чергую вночі. Тиша. За вікном, десь біля озера, у прохолодному нічному різнотрав’ї не вгавають цикади. Хмільний аромат лип проникає в палату, змішується з гострим запахом медикаментів і легко паморочить мозок. У саду владарює місячне сяйво.
Я підходжу до вікна. Пильно розглядаю нерухоме, застигле обличчя людини, яка народилася п’ятсот років тому. Він ще зовсім молодий. У нього світло-золотаве волосся, високий лоб, вольове підборіддя. Очей не видно. Вони закриті важкими повіками. Він лежить горілиць, розметавши руки. Час від часу хапає простирадло, жмакає його, і тоді я приставляю до тонких посинілих уст кисневу подушку, а сама знову вдивляюся у правильні риси його блідого, наче виліпленого з гіпсу, обличчя. Він симпатичний. Ковтнувши кисню, хворий заспокоюється, дихання стає рівним і тихим. Я відходжу від ліжка і сідаю до столу. Мої думки мандрують у ті часи, коли жила ця людина. Ловлю себе на тому, що погано знаю їх. Поруч з палатою, через коридор, у нас гарна бібліотека. Я набираю книжок з історії розвитку цивілізації стародавніх народів та історії розвитку їхніх культур і повертаюся назад. Євген лежить спокійно, нерухомо. До ранку я займаюся самоосвітою. Мені хочеться більше довідатися про людей його епохи. Якими вони були, чим займалися? Яка була в них культура, мистецтво? В уяві вимальовується не зовсім зрозумілий світ, штучно посічений на “моє” і “твоє”, покраяний на окремі шматки, які тоді називалися державами, світ, розділений на ворогуючі табори. Переді мною, наче у калейдоскопі, перевертаються епохи. Я ніяк не можу розібратися в усьому. Так… Нарешті… Мої очі натрапили на звичні й доступні моєму сприйманню слова: “Свобода і рівність”. Виявляється, ці слова ще тоді красувалися на прапорах багатьох держав. Але що це?.. Свобода і рівність! І заповнялися в’язнями концтабори, летіли в огненні пащеки крематоріїв виснажені тіла дітей, а зацькована багатострадна планета заквітчувалася шибеницями і колючим дротом. Свобода і рівність… І впиналися кулі в потилиці президентів, поневолювалися цілі материки і континенти, а окремі народи стиралися з лиця землі газом, напалмом і бомбою. Мілітаризувавши на Землі все, що змогли, взялися до космосу.
