Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 43

Ніна вимкнула магнітофон і закрила свою косметичку.

— А потім він узяв шахи і ми вийшли на вулицю. У скверику біля шахових столиків ми розпрощалися. Він галантно вклонився, поцілував мою руку і ще раз запросив заходити. Я пообіцяла, — примруженими очима Ніна подивилася на Станіслава: — Але звідки він тебе знає, Славку?

— Оце й для мене загадка, — сказав Станіслав. — Але ми її розгадаємо, Офелійко. Безперечно, з твоєю допомогою…

ЩОДЕННИК ІЛОНКИ

Того дня професор Рос до інституту прийшов рано. Як завжди, заглянув до лабораторії. Був помітно схвильований. Навіть привітатися забувся.

— Ілонко, зайдіть, будь ласка, до мене. Сказав і пішов до свого кабінету.

— Що це могло означати? — запитала у Вілени.

— Не знаю, — знизала плечима та.

Ілонка поспіхом поправила зачіску й попрямувала до його кабінету.

— Можна?

— Заходьте.

Сидів замислений, механічно барабанив пальцями по столу, а погляд блукав десь далеко, не тут. Важко дивився перед себе і, здавалося, нічого не бачив. Густі зморшки наповзли йому на лоба, перекреслили глибокими звивистими лініями. Він ніби постарів за один день.

— Ви щось хотіли, Яне Романовичу?

— Так. Сідайте, — кивком голови показав на фотель.

Ілонка сіла.

Думки професора все ще блукали поза стінами кімнати. Мовчав.

— Слухаю вас, Яне Романовичу.

Він ніби тепер помітив дівчину, підвів голову.

— Як вам, мабуть, уже відомо, місяць тому в Інституті анабіозу група лікарів оживила прибульця двадцятого сторіччя Євгена Терена. Після оживлення йому зробили операцію. Рак печінки. Обидві операції пройшли успішно, хоч хворий ще не опритомнів. Завтра його передадуть до нашого інституту.

— Як? — Ілонка підхопилася з місця. Очі її розширилися від подиву, вона дивилася на професора з недовірою, ніби сумнівалася, що ці слова мовив саме він: — Навіщо?

— Під нагляд психіатрів. — Рос замовк. Щось обмірковував. Потім вів далі: — На вас з Віленою покладається дуже відповідальне завдання. Ви мусите залучати його до нашого життя. Звісно, якщо він прийде до тями. Але то не ваш клопіт. Про його здоров’я подбають інші. Вам доручається стежити за його психікою, зібрати психометричні дані, яких не виявилося у знайдених документах.

— Нам? З Віленою?

Ілонка розгубилася. Не знала, що сказати.

— Таке рішення Ради лікарів.

— Чому вибір упав саме на нас, Яне Романовичу?

— Ви що, відмовляєтесь?

— Ні… Тобто… Не знаю. Все так несподівано.

— Так, завдання складне. Але, гадаю, все буде гаразд. Ви молоді, як і ваш пацієнт. До того ж здібні психіатри. Ось тому ми й зупинилися на вас.

— Зрозуміло, Яне Романовичу, але…

— Що але?

— Ми нічогісінько про нього не знаємо.

— Тож-бо й є. А треба знати все. І ви будете знати. Ви повинні мати повну картину його психічного стану, його інтелектуального розвитку. Спостерігайте, ведіть щоденник, вивчайте. Згода?

— Спробуємо, Яне Романовичу. Тільки… — Ілонка опустила очі. — Скажіть, ви бачили цього Терена?

— Бачив.

— Який він собою?

— Людина як людина. Високий, молодий, русявий. По-моєму, симпатичний. Зрештою, вам буде видніше, — професор вперше за час розмови натужно усміхнувся і підвівся з фотеля.