Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 34

— Так, сумно. Але така діалектика життя.

— Найпростіше усе списати на діалектику, — мовив Станіслав. — Але ми не про те гозоримо. Розкажи краще все по порядку, як було. Ну, домовилися ви про зустріч, а потім?..

— Коли я подзвонила у його квартиру чотири рази, як було домовлено по телефону, двері відчинилися і переді мною став він, я відразу його впізнала, кажу ж тобі, мені доводилося бачити його не раз у скверику за шаховими столиками, отож сумніву не залишилося ніякого — наш славнозвісний вуличний шахіст і один з авторів повісті Антон Гаркун — одна й та ж особа. Він люб’язно усміхнувся живими виразними очима і жестом запросив зайти. З вишуканою старосвітською галантністю допоміг зняти плаща і провів до вітальні. Познайомитися, мабуть, забув. Посадив у фотель, запропонував: “Чай, каву, чарівна принцесо?” Звертання мене розсмішило, і я подумала, що цей чоловік живе у якомусь ілюзорному, вигаданому ним казковому світі, серед принців, принцес та їхніх пажів. Словом, живе у казці, яку творить сам. Мені це сподобалося, і я швидко включилася у гру, намагаючись бути безпосередньою, адже наша безпосередність часто підбадьорює занепалих духом самітників, звеселяє засмучених, заохочує до роботи стомлених і зневірених, а що він належить саме до таких, я чомусь була впевнена, відчула це внутрішньо, хоч, може, й помилялася в своїй впевненості. Як ти знаєш, мені однаково — чай чи кава, але щоб віддати данину моді і виглядіти сучасною, я замовила каву і теж назвала його принцом. Аби я не нудилася, він люб’язно запропонував освоюватися в його квартирі і почувати себе як вдома, а сам вийшов на кухню. Мою пропозицію допомогти йому приготувати каву категорично відхилив, аргументувавши це тим, що варить цей напій за особливим рецептом, відомим тільки йому, і що рецепт цей він дістав “там” — при цьому він багатозначно показав рукою вгору, на стелю. Це “там” одразу заінтригувало мене, і я з нетерпінням почала чекати господаря. Зручніше вмостилася в фотелі, на поручень якого повісила свою сумочку з магнітофоном так, щоб при першій нагоді можна було непомітно натиснути кнопку. Відтак почала розглядати вітальню. Вздовж стін стояли старовинні книжкові шафи з горіхового дерева. Книги теж були здебільш старовинні в жовтих шкіряних оправах із золотим тисненням на корінцях. Книг було багато. Дуже багато. Надто ж — медичних. Либонь, господар штудіював колись медицину або ж дісталися вони йому від медика. Простінок між вікнами займало декоративне пано, виконане в манері стилізованої “китаївщини”, яка була в моді в XVIII сторіччі. На ньому було зображено групу людей на залитій сонцем поляні. У центрі на перському візерунчастому килимі напівлежав, відпочиваючи, не то турок, не то татарин у зеленому тюрбані, а над ним чотири амури тримали шовкову парасольку з вишитими на ній золотистими фазанами. Тут же на траві гралося кумедне мавпеня, а на нижній частині пано зображено двох голубків. Усі ці деталі були виконані ретельно, з вишуканістю, якимось зумисним кокетством, проте не позбавлені привабливості, тієї привабливості, яку подибуємо на старовинних гравюрах. А взагалі все це — старомодна банальщина.