Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 33

— Все правильно, — в тон йому мовила Ілонка.

На екрані знову промайнула обсерваторія і націлений в безмежжя телескоп, а потім і вся космічна станція-супутник випливла на екран і, повільно згасаючи та зменшуючись, невеличкою світловою цяткою зникла у його центрі.

ШАХІСТ

Чергове засідання футурологів мало відбутися в середу о десятій. Ніна — Офелія готувалася до нього з особливою ретельністю: вона мала доповідати колегам про свій візит до Антона Карповича Гаркуна, одного із співавторів повісті “Запізнілий цвіт валінурії”, яку Шатров так усе ще й не дочитав, посилаючись на зайнятість; та те мало турбувало Ніну. “Дочитає, де він дінеться, — міркувала. — Основне, справа закрутилася…”

У середу вранці Станіслав завітав до кабінету Ніни. Вона сиділа за столом і заклопотано порпалася в розцяцькованому футлярчику своєї косметички.

— Як справи, Офелійко? — запитав, присівши поруч.

— Почуєш… Справи наші ось тут, — Ніна постукала червоним нігтиком по покришці косметички.

— Що це?

— Косметичка. А в ній… Відгадай, що в ній?

— Мало що ти в ній носиш. — Він уважно придивився. — Невже магнітофон?

— Атож.

— Ти що, записувала його?

— Все до словечка. Він навіть не запідозрив, що в мене ця машинерія. Гарна штучка. Я його, так би мовити, загримувала під косметичку. Комар носа не підточить. Ось тут у мене кнопочка. Натиснеш — і пише. До того ж ніякісіньких тобі звуків, шумів.

— Конспіратор ти у нас…

— Конспіратор, — Ніна відкрила покришку своєї хитрої косметички, на внутрішній стороні якої було вмонтовано люстерко, і, вдивляючись в нього, заходилася підфарбовувати губи. — Кумедний дідуган, нічого не скажеш, — кінчиком язика навела на губі глянець.

— Ти про кого?

— Про шахіста нашого, — поправила касету в магнітофоні. — “Люба моя принцесо… Чарівна моя принцесо”, — перенадила когось. — Ха-ха-ха! Нехай буде й так, мій любий принце.

— Це він так тебе називав? — запитав Станіслав.

— Так. Уяви собі: я — принцеса. Смішно, правда Славку?

— Краще розкажи, як ти до нього потрапила? Довго марнувалася?

— Ні. Будинок, у якому він мешкає, я знала. Прізвище — теж. По довідковому дізналася номер телефону. Зателефонувала. Представилася як шанувальниця його шахового таланту. Домовилася про аудієнцію, мовляв, справа, і він охоче згодився прийняти мене в себе. Мені кортіло не лише зазнайомитися з ним, а й побачити, як живе цей дивак.

— Працює десь?

— Пенсіонер. Колекціонує старовинні книги, захоплюється шахами і, здається вже більше нічого не пише.

— Як швидко плине час. Пам’ятаю, я вчився тоді в школі, коли була надрукована їхня повість. Вона тоді зчинила багато галасу. Здається, справа доходила до суду. З авторами заходилися позиватися герої.

— Он як! І що з того вийшло?

— А нічого. Художній образ і його реальний прообраз — не одне й те ж. Якби всі прообрази почали позиватися з авторами написаних книг, то жодного письменника не залишилося б на волі. Але чи не ота кримінальна тяганина відбила у них потяг до письма? Дивно все це. Якихось двадцять років тому люди написали фантастичну повість, надрукували її в журналі, отримали гонорар, були окрилені успіхом, укладали плани на майбутнє — і ось уже вони пенсіонери, вже їм нічого не треба, вже нікому до них немає діла. Як все це сумно…