Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 69

— Я, дійсно, перебував неподалік. От тільки знімальної камери мені не потрібно. Вона громіздка і примітивна. Для цього в мене є чарівна паличка, яка все запам’ятовує.

Мишко з неприхованою заздрістю поглядав на чарівну паличку.

— Суперово, — захоплено сказав Мишко.

— Ми відійшли від теми, — похопився Князь, ховаючи паличку за спину. — Знаєш, що довгобородий шепотів Скілові?

— Не чув, хоча й прислухався. Він дуже тихо говорив. Наче когось боявся.

— У такому разі знай. Довгобородий радив воєначальникові: «Змій, що веселкою став і прикрив дітей, дуже знатний».

— От ще новина! Скіфи вголос називають тебе Коломбією і помічником Папая.

— Помічником, та не першим… Так, ми знову відійшли від теми. Радник шепотів Скілові: «Змій у своїй голові носить чарівний камінь. Він дає змогу бачити невидимий світ. Я тут знайшов гніздо з малими гадами, його дітьми, то ми його дітей… того». І таке інше.

— Що значить «того і таке інше»?

— Хай тебе те не цікавить, — відрізав Князь.

— Тоді розкажи про чарівний камінь. Він, справді, у твоїй голові? Не муляє? Невже ти бачиш невидимий світ? Розкажи, Князю, що невидиме крутиться тутечки, коло мене? Воно добре чи зле?

— Майстер ти, хлопче, сипати запитання. Не знаю, на яке спершу відповісти.

— Розкажи про чарівний камінь.

— Камінь називають карборундом. Він не муляє. Навпаки, від нього маю велику користь. Наприклад, на відстані я наказав вовкові, щоб тебе переніс у байрак. Камінь має й інші чарівні властивості.

— Які?

— Приміром, захищає від нечистих сил, попереджає про небезпеку, наділяє владою. Люди поважають володаря такого каменя, не насміхаються з нього, як із дурника. Не крутять пальцем коло скронь і не свистять йому вслід.

— Ого! — захоплено вигукнув Мишко.

Щиро зізнався:

— Мені завжди не вистачало такого каменя.

— Я тебе з байраку оце й виглядав, щоб камінь передати.

— Чесно? То давай.

— Тримай.

— Оцеее такиий, — розчаровано пхикав Мишко.

— Який?

— Я думав — він особливий, надзвичайний. Блищить або ще щось…

На долоні лежала руда зморшкувата горошина.

Князь підняв і опустив плечі.

— Такий, як бачиш.

Князь поштиво мовчав, позираючи на розчарованого хлопчика. Нарешті, глибокодумно зауважив:

— Добротні, дорогі речі не крикливі на вигляд, а скромні. Щоправда, багато від цього камінця не чекай. Це карборунд, але не той.

— Що значить — не той? — скрикнув, мов ужалений осою, Мишко.

— Я його відібрав у ворона. Сила пташиного карборунду не велика.

— Ага. Тепер я зрозумів, чого ти кокнув пташку. Убивця!

— Багато, хлопче, патякаєш, — крижаним голосом прошипів Князь. — Накажеш мені голову покласти, чи моїх дітей заради якоїсь іржавої шапки? До того ж тобі багато не треба.

— Чому не треба? — скинувся Мишко. — Мені якраз дуже багато чого треба.

— Для чого? З якою метою?

— Наприклад, я хочу стати сильний, щоб верховодити. Тоді хлопці з мого класу і на вулиці мене боятимуться.

— Розумом бери, а не силою, — радив змій.

Він повернувся спиною, щоб піти.

Хлопчик обхопив стрункі ноги Князя.