Читать «Загадка дивного кохання» онлайн - страница 20

33

– Справді, бачу, – тішиться Леся і каже, що побачила

таке зоряне диво вперше.

– Селяни називають Велику Ведмедицю, що то Вели-

кий Віз.

– Чому? – питає Леся і аж заходиться сміхом.

– Оцього я вже не знаю. Мабуть, існує про це якась

легенда, треба буде колись при нагоді прочитати. Але то

ще не все, що я хочу тобі показати.

– Що іще?

– Поглянь на ось цю зірку, – то планета Венера. Так наз-

вали її в честь Афродіти, богині кохання.

– Звідки ти все це знаєш, наче бувалий астроном?

Юрко тяжко зітхнув і мовив:

– Довелось дивитися на зорі крізь вікно в стелі багато ночей

і мимоволі навчився читати, що діється в зоряному небі.

– Дивно, ще такого не чула, аби хтось мав вікно над

головою.

– Ти страдав безсонням, що навчився розпізнавати

зорі? – допитувалась дівчина.

– А, не питай. Інколи навіть тепер у снах бачу зоряне

небо крізь загратоване вікно, та ще маю інтуїтивне чуття.

– Щось не розумію на що ти натякаєш.

– От і добре. Нащо вдаватися у такі подробиці. Дивись

на небозвід і радій, яка краса у Всесвіті. Кажуть, що невдовзі

полетять астронавти на планету Марс, а летіти туди треба

кілька місяців. І всі, хто туди полетить, назад не вернуться.

– То нащо летіти, щоб не повернутися додому? – питає

Леся.

– Для слави, дорогенька, для слави! Усі, хто полетить пер-

шими, стануть астронавтами-смертниками, але залишаться

в пам’яті потомків, як першовідкривачі нових земель, нових

майбутніх поселень у Всесвіті, а власне, на одній з планет

сонячної системи. Я теж мріяв записатися в кандидати по

відбору в астронавти, але передумав, бо добре знаю, що не

подужаю конкурсу. Туди першими полетять сильні духом і

тілом особистості. Куди мені до них?

34

– От і добре, що не полетиш, будеш зі мною, – каже

Леся.

Отак за розмовою про зоряний світ швидко минав вечір

й насувалася коротка літня ніч.

– Пора йти спати, – сказала мати, вийшовши з кімнати.

– А нам тут так добре, – каже Леся. – Ми надворі й зано-

чували б.

– Іншим разом, а нині – швиденько до хати.

– Справді, на сьогодні досить. У нас ще багато літніх днів

попереду, – каже Юрко і котить візок з Лесею досередини

квартири.

Батько уже лежав у сусідній кімнаті, а для Юрка приго-

товили місце для сну в кімнаті, де спала завжди одинокою

Леся. Він не був впевнений, що хлопець хоче безкорисливо

допомогти дочці. Думав, що бажає просто потішити дів-

чину і піти геть, не міг збагнути, що керує таким його див-

ним поступком.

– Головне, щоб ти не заподіяв їй болю душевного і

фізичного, – повчально говорив хлопцеві Лесин батько. –

Ти ще собі не уявляєш, яка то допомога інколи їй потрібна,

адже вона не може себе обслужити. Не поспішай, поди-

вися, добре поміркуй чи правильно поступаєш, все зваж, на

який шлях йдеш. Якщо збаламутиш нашу дочку, то мати-

меш тяжкий гріх за це. Ми не дозволимо насміхатися з неї.

– Я все добре обміркував і даного слова Лесі не порушу,

повірте і всі будемо мати спокій. А гріха не буду мати, а

навпаки за свої гріхи заслужу прощення, – сказав перекон-

ливим голосом Юрко.

– Що?

Юрко не відповів, вдав, що не почув запитання, бо не

хотів передчасно розповідати про справжню причину того,