Читать «Жменька слів» онлайн - страница 8

Двері магазину пропускали силу-силенну людей. Клунки, пакети, сумки з провізією пропливали повз нього, поширюючи довкола мільйони запахів. Дражнили його ніздрі. А він сидів осторонь, прив’язаний до дерев’яного поручня, і пильно вдивлявся в кожного перехожого. Собака з сумними очима. Аж раптом неспокійно смикнувся, але тієї ж миті великі очі розчаровано згасли. То не його господар. Запах чужий. Поволі сонце звертало ліворуч і ховалося за верхівками будинків. Заходив вечір. Собака розумів, що за ним ніхто не прийде. «Ну що, Французику?» - почувся співчутливий голос продавчині, що зачиняла двері. Бульдог поволі піднявся й питально глянув жінці у вічі. Розв’язавши поводок, вона м’яко промовила: «Ходімо!»

Чорно-білою зеброю пішохідного переходу йдуть двоє стареньких, пліч-о-пліч. Неспішно. Він опирається на милицю, а вона, як завжди, зворушливо тримає його попід руку. Смуга чорна, смуга біла. Як і їхнє життя. Як і чорно-білі світлини з пожовклими кутиками у старенькому фотоальбомі, ті сторінки вони так люблять гортати тихими затишними вечорами. Вдивляються у фотографії, щось згадують, усміхаються. Теплом чорно-білих спогадів себе зігрівають, ніби зблизька своє життя розглядають. Смуга чорна, смуга біла штрихпунктирною лінією розділяє їхнє життя на те, що було і що буде. А вони йдуть собі поволі вперед. Усміхаються. Пригорнувшись одне до одного, пліч-о-пліч, двоє стареньких - він і вона. Щасливі обоє.

Тс-с-с... Ви чуєте, як дихає світ? На повні груди, розмірено й глибоко. Вдихає асфальтний пил великого міста, всмоктує в себе важкі темні клубні густого диму - і все ж дихає. І так ритмічно б’ється його серце. Прислухайтеся. Глухі гарячі удари пульсують життям. Удар, іще удар. Він живе. Вбирає запах мегаполісу, переповненого мільярдами чужих сірих думок, нездійснених мрій, маленьких життєвих трагедій, мовчазних криків відчаю, всотує солоний бриз виплаканих сліз, а натомість дарує аромат свіжоскошеної трави, літнього дощу, прохолодної свіжості роси. Ви чуєте? Ваше серце б’ється в унісон із великим серцем світу. Удар, іще удар. Ви живете. Прислухайтеся. Чуєте, як дихає ваш світ?

Місто шуміло. Вирувало. Люди поволі наповнювали собою тротуари. Автівки голосно снували павутиною доріг. Повітря пахло ранковою свіжістю й мільйонами думок перехожих. Місто прокидалося. Міцно стиснувши долоньку в кулачок, вулицею йшла маленька дівчинка. Сама-самісінька. Бадьоро й упевнено крокувала вперед, роздивляючись усе довкола. На перехресті вулиць пригостила замурзаного жебрака шоколадною цукеркою. Ще погладила кудлатого дворового собаку за велюровим вухом («Де твоя мама?»). Обережно розтуливши долоньку, малеча показала місту свій скарб - кольорове скельце. І помандрувала собі далі. Там, угорі, посеред блакиті неба, на подушці білої хмарини сидів янгол. І спостерігав за нею. Маленька дівчинка роздивлялася його крізь рожеве скельце. І усміхалася. Місто вирувало.