Читать «Жменька слів» онлайн - страница 6

Баба Ганя щодня вставала вдосвіта. Умивала обличчя, причісувала гребінцем коси, зав’язувала хустину й поспішала до хліва. Там, серед аромату сіна, стояла бабина коза. І чекала. Коза полюбила бабу Ганю відразу, тільки- но побачила. Баба Ганя за таку вірність гордо називала її «моя коза». Вони всюди з’являлися вдвох. Баба Ганя крокувала вулицею, коза слухняно тупотіла поряд. Обидві завжди були в гуморі. Якось баба Ганя зо два тижні проходила з темно-багряним синцем під оком. «То моя коза мене трохи штурхнула», - без тіні злості відказувала баба Ганя тим, хто питав. Вона ніколи не сердилася на свою козу. Бо дуже її любила.

Вони знають мою історію. Вони малюють життя в мене на обличчі. Мій сміх - вони чули. Мій біль - вони вистраждали. Мій сум - вони витужили. Мій плач - вони пам’ятають. Усе моє вони прожили зі мною. Вони - митці. Малюють мій характер у мене на обличчі. А я - полотно. А я - «табула раса». Як пісок, на якому з’являються сліди; як шибка, на котрій мороз вирізьблює холодний візерунок; як папір, на якому темно-синє чорнило виписує слова у рівний ряд; як сніг, на якому ягоди калини кричать про червоне, - моє обличчя. Воно піддається їм. Воно віддається їм. Моє обличчя і я - одне ціле. Вони - мої. Зморшки.

Його дні пропливали, як великі рибини. Хотілося з усіх сил ухопити хоч би одну за хвоста або голосно вигукнути котрійсь: «Замри!» А вони все вислизали з рук, немов невловимі миттєвості, зникали. Залишали по собі лише прозорі відчуття невідворотності, дзеркальної фатальності. Він часто любив сидіти на високому березі річки у передранковому тумані й вдивлятися у воду. Чатувати на них. Своїх риб. Великих і маленьких. Неповторних - як дні його життя. Кожна - унікальна в своїх візерункових лусочках, із яких, немов із маленьких люстерок, усміхаються до нього обличчя тих, хто давно канув у Лету. Він знав, що одного дня Велика Ріка прийме і його.

Там є червоне намисто. Дуже гарне, святкове. Коли його взяти до рук і підійти ближче до вікна, воно виблискує на сонці. Вишивані рушники лежать, складені один на одного: чорне й червоне традиційно об’єдналися хрестиками у візерунок. А ще там є дерев’яна шкатулка - чорного, смоляного кольору з сонячно-солом’яним чудернаць- кимюрнаментом. Усередині неї - пара мідних сережок, укритих зеленавим відтінком минулого, декілька шпильок і гребінець для волосся. Милі серцю дрібнички. На самому дні - старенький фотоальбом. Люблю його гортати. Усміхнено дивляться на мене з пожовклих чорно-білих світлин рідні обличчя. І я мимоволі усміхаюся їм. Ще раз обережно проводжу рукою, торкаючись минулого. Скриня прабабусі. Мій скарб.

Соковите зелене яблуко посеред столу. Маленький червоний бедрик у чорну цяточку сидить на ньому. Не рухається. Тихо склав лапки й спить. Гріється на сонечку. І сниться бедрику високе блакитне небо й пухнаста біла хмаринка. А ще - духмяна трава з прозорими краплями холодної роси. І сині дзвоники в безкрайньому полі. Вони тихенько виспівують-видзвонюють бедрикові колискову. І він усміхається вві сні. Я сиджу за столом і боюся поворушитися, щоби його не розбудити. Він так солодко дрімає. А я заворожено дивлюся на нього. Милуюся - не намилуюся Божим створінням. Звідки він узявся тут - цей маленький червоний бедрик у чорну цяточку? На моєму зеленому яблуку.