Читать «Жменька слів» онлайн - страница 9

Сьогодні знову хлющ. Несподівано, зненацька. Прогнози віщували сонце, а тут - він. Прямолінійно - з неба. Ніхто не чекав. Ніхто не бажав. А він прийшов. Потоки прозорої небесної води вмивали вулиці й дороги. Дахи будинків радісно виблискували в золотому промінні. Калюжі пристрасно фотографували блакитно-сіру вись, а перехожі усміхалися з-під кольорових парасольок, граційно витанцьовуючи поміж краплин. Місто потопало в обіймах семиколірної веселки. На лаві біля фонтану непомітно сидів дідусь під старенькою парасолею. Усміхнений. Дощ рясно поливав усіх на щастя! Аж раптом припинив. Несподівано, зненацька. Обережно заховавши барвисту веселку до кишені старого плаща, Дощовик тихо покинув місто. Залишаючи по собі прозорі сліди-калюжі на асфальті.

Мало хто про це знає, але в мене є море. Безкрайнє й дуже глибоке. Моє море прозоре, іноді воно буває солоне, але зазвичай воно солодке. Саме так. Хоча солодких морів у природі не буває. Існують моря кольорові - чорне, жовте, червоне, біле. Чи моря мертві. А моє море - живе. І солодке. Коли я лягаю спати, воно тихенько шумить на вушко, огортає морським шумом, заколисує до сну. Іноді моє море штормить, вирує й б’є хвилями. Хлине потоками сліз. Отоді воно дуже солоне. І тоді мені солоно. Але так буває дуже рідко. Узагалі, воно мирне й спокійне. І дуже тепле. Море. В мені.

• зо •

Він самотньо стояв на вулиці й дивився на перехожих. Люди проходили повз. Туди-сюди. Сюди-туди. А він кожного разу дивувався з того, що вночі його вулиця може бути такою жвавою! Галаслива компанія, сміючись, виринула з темряви в його світло. Згодом прийшов похмурий чоловік. Приклеїв на нього: «Пропала кішка». Чоловік не знає. Його киця прогулюється вночі дахами будинків із рудим котом. З-за рогу з’явилися закохані. Щасливі! їх двоє. І вони люблять одне одного. А він - сам-один, ніби поміж людей, та все ж одинокий... Скоро світатиме. Ліхтар ще раз глянув яскраво-жовтим оком на місто. І згас. Щоби засяяти з першими сутінками ввечері.

Ні, я так не хочу. Мені так не підходить. Не цікавить сірий світ. Я прагну кольорів. Розмаїтого життя! Хочу бачити сонячних зайчиків. Відчувати смак нового дня. Чути, як увечері засинає місто. Барвистих відтінків! Поверніть мені рожеві окуляри. Сірі будні не для мене. Тут люди не всміхаються. І мрії не збуваються. У сірому просторі ходять сірі постаті. Сумні. Сонливі. Стомлені. Сомнамбулічні. У сірому краї страшно жити. Він надто реальний. Надто суворий. Я так не хочу. Поверніть мені кольорову казку. Я хочу знову бачити світло людської душі.

Я завжди любила равликів. Вони часто з’являлися нізвідки. Матеріалізувались десь неподалік. А я брала їх до рук. Прохолодне тільце поволі приклеювалося до долоньки. Тепер у нас одна доля. Ще мить - і лінією мого життя повзе равлик. Несе на собі маленьку хатинку. Повільно. Долонею. Долею. Якщо долоньку обережно повернути до сонця, то можна побачити в центрі - нескінченність. Усі лінії склеїлися. Склались у візерунок. І нема йому кінця. Є лише початок... І равлик. І долонька. І мереживні лінії, що виграють на сонці. Ще мить - і равлика нема. Він зник. Нескінченність залишилася. Тут, у самому центрі моєї долі. На моїй долоньці. Прощавай, равлику!