Читать «Жменька слів» онлайн - страница 4

Далеко за північ. На вулиці - ані душі. Він зіщулився від холоду й завів авто. Час повертатися додому. Несподіваний стук у вікно - він здригнувся. Опустив промерзле скло, здивовано кліпнув. Посеред сніжинок, що плавно зависли в повітрі, стояв китаєць. І усміхався. Умостившись на заднє сидіння, нічний гість попросив відвезти його у центр. «Відвезу, а потім - спати», - повідомив сам собі подумки. Вогні центральної вулиці обіймали місто м’яким світлом. На прощання китаєць загадково промовив: «Ма-гі-я». І зник. Натомість ожив пейджер. Просять подати таксі до ресторану «Реіісісіасі». «Поїду, але потім - точно відпочивати». Із ресторану граційно випурхнула дівчина і... наповнила салон його автомобіля щастям! Магія спрацювала.

Олена заїхала на Пташиний ринок, аби купити подрузі акваріум. А коли поверталася до ав- тівки, почула десь збоку різке: «Собаку купи!». Здивовано озирнувшись, вона побачила чоловіка середніх літ. І незграбне цуценя. Мимоволі всміхнулася, підійшла ближче, щоби погладити кумедного песика. Поставила акваріум збоку. «А скільки ж просите?» - поцікавилася. «Сто доларів, - відрубав чоловік і погрозливо буркнув: - Бери! А то я його на місці приб’ю!» І тієї ж миті розмашисто вдарив собача ногою. Те пронизливо заскавуліло, а вона вже діставала гаманець. Схопила цуценя на руки, міцно притисла до себе. Згодом її авто зникло. Чоловік рахував гроші, а на тротуарі стояв забутий нею акваріум.

Наллю собі в чашку трохи неба. Зроблю ковточок. І сяду тихо в саду плести вінок із ромашок - білих, ніжних. Я не чіпатиму пелюсток їхніх і «любить-чи-не-любить» не ворожитиму до ранку. Бо знатиму, що любить, просто знатиму. І ноти вітру я тихенько проспіваю - від радості. І всміхнуся сонечку - від щастя. І загадково світ довкола мене ще дужче барвами заграє! І заглядатиме мені у вічі. І таємницю нашу, народжену з любові, вгадуватиме. А я відчую за плечима легкі крила й тихенько прислухатимусь до себе. До дива-дивного, що у мені зроста. Є я і він, і наш маленький всесвіт, дарований нам небом.

Дядечко Вітер - називали його сусідські діти. А він дарував їм кольорові вітрячки, солодких півників на паличці й учив розмовляти з голубами. Він жив високо-високо, аж під небом, і, аби завітати до нього в гості, треба було подолати вісімнадцять щаблів дерев’яних східців. У його піднебесній оселі було цікаво: навколо висіли срібні дзвоники, а неземної краси білосніжні й попелясті голуби ніжно туркотіли на вушко, розповідали секрети цукрових хмар. Діти завжди приходили з крихтами хліба, і птахи зліталися з-попід стелі просто їм на долоні, а іноді також сідали їм на плечі й навіть голови! Тоді дядечко Вітер сміявся, а діти були щасливі.

Серденько б’ється так швидко, що подих перехоплює. (...у радості й горі, у багатстві й бідності...) Ніжна усмішка сором’язливо ховається за тонким мереживом невагомого, сніжно- білого вельону; ясні очі щастям світяться. Розшитий блискітками корсет обійняв тонкий стан, золоте волосся м'якими хвилями по плечах розсипалося. (...хоч би що трапилося, я завжди буду поруч із тобою...) Кришталеві черевички заховалися під довгим шлейфом вишуканої сукні, зітканої з найдорожчого краму. Розкішний букет із королівських півоній п’янкими ароматами напуває, зваблює, (...у здоров’ї та хворобі... і поки смерть не розлучить нас...) Вуста тремтять від його поцілунку, золотим сяйвом неземної радості душа наповнюється. (...Віднині я - лише твоя...) Наречена...