Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 230

Дені Вашинґтон здалася та із зітханням відчинила холодильну шафу поряд із тою, де лежала Кора Паттерсон.

– Це Мартін Фолі, 79 років. Чи, радше, те, що від нього лишилося.

Більшість крижаних брил і уламків на полиці були досить великі, щоб побачити в них частини тіла старого чоловіка. Його голова відкололася одразу під підборіддям – вона лежала ліворуч на ворсистому рушнику. Я бачила кістку, щось багряно-коричневе, вочевидь, м’язи, різні кровоносні судини і жовтуватий підшкірний жир. Його шкіра теж мала жовтуватий відтінок.

– Схоже на поперечний розріз, – подивилася я.

– Мені ж не треба нагадувати вам, дівчатка, що не можна нічого торкатися? – У голосі Дені лунала нотка роздратування.

Я помахала перев’язаним пальцем.

– Я свій урок засвоїла. Що з ним сталося?

– А ви як гадаєте? Хтось його впустив. Одяг втримав його майже всього вкупі, і тільки завдяки йому ми можемо бути впевнені, що знайшли всі уламки.

– «Людина-видимка». Розбита, наче скло. – Міллі-Лу окинула поглядом уламки, потім здивовано звела брови. – А ви справді впевнені, що знайшли всі уламки?

– Це сталося тут, тож так, ми цілком упевнені.

Міллі-Лу постукала ногою.

– Пильнуй, щоб самій не впасти. Навіть не заморожена людина на цементній підлозі переламає собі всі кістки. Якщо тільки тут можна уникнути замороження. Mirabile dictu, але я теж трохи мерзну.

– Алілуя, – промовила я і подалася до дверей.

– Не так швидко. – Моя шефиня дістала із сумочки «Полароїд» і передала мені, потім витягла звідти фотоапарат «Пентакс». – Нам потрібні фотографії обох тіл.

Дені Вашинґтон скептично насупилася.

– Гаразд, я хочу зробити фотографії. Не обов’язково для публікації, але якщо вони й потраплять до друку, твоє ім’я згаданим не буде.

– Для цього знадобиться небияка хитрість, – промовила коронер, не зводячи недовірливих очей з Міллі-Лу, яка почала клацати «Пентаксом».

– Нічого такого, – відповіла моя шефиня. – Я ж маю зв’язки.

Вона зупинилася і знаком наказала мені зробити кілька полароїдних знімків, але я була така незграбна з моїм забинтованим пальцем, що вона забрала в мене апарат і зробила все сама. Потім знову взялася за «Пентакс». Коли закінчилася плівка, вона зарядила нову і змусила дівчину знову витягнути Кору Паттерсон.

– Гаразд, – сказала вона, коли закінчилася друга плівка і касета «Полароїда». – То в чому жарт? Вочевидь, ти не можеш проводити розтин, доки вони не відтануть, тож годі твердіти, що вони замерзли на смерть. Хіба не так?

Дені Вашинґтон вагалася.

– Можливо, так, але я підозрюю, що існує ще одна, супутня причина.

– Справді? – Міллі-Лу поклала руку їй на плечі. – Не треба тримати це в собі, люба, ти знаєш, що можеш розповісти мені все.

– Так, певно, що можу. – Дені Вашинґтон вивернулася з-під її руки.

– Ну ж бо, – і далі підлещувалася Міллі-Лу. – Хоча б розкажи мені, чому ти вважаєш, що існує якась супутня причина. Люсі, ти записуєш? – додала вона.

Я помахала їй своїм пораненим пальцем, і вона вмить знайшла в сумочці вузький блокнот і ручку. Усі ми в «Джонсі» вважали сумочку Міллі-Лу дивом природи, не менш приголомшливим, ніж електрика або качкодзьоб.