Читать «Жінка в пісках» онлайн - страница 6

Ні риси обличчя, ні тим більше колір шкіри не мають ніякого відношення до того, що являє собою людина. Для письменника, переконаного противника расизму, така постановка питання взагалі немислима. «Адже і наша раса не була жовтою від природи,— говорить Кобо Абе вустами свого героя.— Вона стала жовтою вперше лише тоді, коли такою її назвали люди з іншим кольором шкіри». Начепивши маску, герой іде до корейського ресторану, підсвідомо відчуваючи, що він, позбавлений обличчя, і корейці — дискримінована національна меншість у Японії — зріднені. Саме тут і усвідомлює герой, на превелике своє здивування, що й він — расист, і доходить висновку: сам той факт, що він шукав притулку серед цих людей, був не чим іншим, як перелицьованим упередженням.

Стежачи за розмірковуваннями героя, ми зрештою розуміємо, що мав на увазі автор, поєднуючи обличчя та душу людини: обличчя людини — її совість. Виготувавши собі маску й прикривши нею обличчя, герой позбувається совісті. Тепер він готовий на будь-які найжахливіші вчинки. Отже, маску, в прямому чи переносному значенні, повинні мати всі ті, що творять зло.

Герой, надівши маску, обертається на насильника. А що, коли всі люди, надівши маски, звільнять себе від обов’язків перед суспільством, запитує він себе. Тоді всі злочини стануть анонімними: злочинця немає — маска. Але чи такий уже далекий цей вигаданий світ масок від того, що відбувається в сьогоднішній Японії? Адже тільки личина, тільки здатність прикрити нею свою совість дозволяють домогтися успіху в житті. Вигадка героя виявляється наближеною до реальності.

Зовсім інший аспект набуває проблема втрати обличчя, коли людина добра, коли вона відкрита іншим людям. У цьому плані дуже виразний маленький епізод у романі про трагедію дівчини — жертви Хіросіми, в якої скалічена половина обличчя і життя фактично перекреслене. Неспроможна змиритися з цим, вона накладає на себе руки. Автор ніби говорить: хай у світі не буде трагедій, що призводили б до втрати обличчя чи від особистої трагедії окремої людини, чи від війни.

Кобо Абе — письменник, творчість якого має алегоричний зміст і позначена сатиричними барвами. В його творах — яскравий світ художньої ілюзії. Його книжки написані образно й водночас із скрупульозністю дослідника.

У романі «Спалена карта» проблема «людина й вороже їй суспільство» розглядається в дещо іншому аспекті. Безрадісна повсякденність, у якій існує людина, невпевнена у своєму завтрашньому дні, одноманітне існування обивателів, що зачинилися в своїх квартирах-пеналах. Дуже виразні слова агента розшукового бюро, який змальовує цю картину загального «обивательства»: «Як поглянеш униз, то усвідомлюєш, що люди — двоногі тварини. Здається, ніби вони не просто ходять, а переборюють земне тяжіння, насилу тягнуть свій мішок із м’яса, напханий нутрощами. Всі повертаються додому, повертаються туди, звідки вийшли. Виходять, щоб повернутися назад. Повертаються назад, щоб зміцнити стіни своїх осель, а виходять, щоб роздобути матеріалу на ті стіни». І зачиняються кожен у своєму «пеналі» — безлика сіра маса, щоб вранці знову по дзвінку майже одночасно повернути ключа у дверях свого житла.