Читать «Жінка в пісках» онлайн - страница 8

Автор мимоволі ставить собі запитання: хіба в житті однієї людини ми не зможемо відшукати певною мірою відповіді на інше життя? І хіба не трапляється так, що різні грані ідеї втілюються в життя того або іншого характеру, людини, особистості?

Чи має людина право заважати своєму ближньому обрати свій шлях, якщо сама допомогти йому неспроможна? Хіба перед людиною не відкривається можливість спокути, морального сповідання? Справжньому художникові немає потреби доводити, що людина — найвища цінність. Звідси — звеличення думок та почуттів створюваного характеру, і духовні конфлікти, пов’язані з пошуками сенсу його існування, і наповнення характерів, ніби вже знайомих, майже хрестоматійних, новою, сучасною актуальністю.

Дуже цікава думка одного з героїв твору: «Визначаємо на свій розсуд де людині треба жити, а тій, що втекла, вішаємо на шию ланцюга і змушуємо її вернутися назад. Та чи є в цьому здоровий глузд?.. Хто має право силоміць нав’язувати іншій людині місце проживання?..» Інший, ніби розвиваючи цю думку, каже: «Я ніяк не доберу, чому вони вважають само собою зрозумілим, що мають право ловити людину, яка втекла з власної волі?»

Хоч як би привабливо звучали ці слова, Кобо Абе рішуче відкидає ідею логічності, припустимості втечі людини від суспільства. «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна»,— читаємо у В. І. Леніна. Проте Хворе суспільство часто не в злагоді з логікою. Чи випадково в романі наводиться газетна замітка, у якій зазначено, що в Японії щорічно зникають без вісті вісімдесят тисяч людей? Можливо, ця цифра вигадана, проте письменник зумисно наводить її, щоб зайвий раз підкреслити універсальність явища, яке описується в романі.

Інша думка, до якої автор неодноразово повертається,— самотність людини в сьогоднішній Японії, де така величезна кількість людей скупчена на порівняно невеликій території, що про самотність, здавалося б, не може бути й мови. Однак у цьому людському коловороті людина самотня.

Є старовинна японська картина «Пекло самотності». На ній зображено безліч людей, які летять. Вони тиснуть одне одного в юрмі, відстають, обганяють, здається, вони злиті в єдине ціле, в якийсь загальний організм, що мчить уперед. Проте весь жах у тому, що кожен з тих, що летять — самотній. Це душі грішників, приречених на вічну самотність. Таку самотність і має на увазі Кобо Абе — самотність духовну. Ось як говориться про це у «Спаленій карті».

У підземному переході, спершись на колону, сидить якийсь чоловік. «Однак той дивний чоловік, здається, зовсім не цікавить перехожих. Мабуть, тому, що в їхніх очах він — просто порожнеча, яка зникає за кожним кроком, немов візерунки на кахляних плитах». Ось що для них людина — порожнеча. Вони можуть не замислюючись розтоптати її, а не те що допомогти. Сьогодні вони здатні розтоптати людину, а завтра — не виключено — розтопчуть їх. Таке життя,— ображатись, дивуватись, обурюватись не доводиться.