Читать «Древляни» онлайн - страница 197

Якщо діти виходили кудись, то на вигін, за ворота і там блукали невеликими гуртками, як голодні гуси, вищипували зелену траву. Шукали собі козельці, молочай, кульбаби, рвали молоде, скроплене росою листя щавлю. Підпасалися на весняній траві. Щавель збирали і додому на борщ.

До школи не раз під’їжджав на бідарці Гордійович, голова сільради. Чорнуваті вуса у нього аж злиняли і сумно обвисли, щоки зовсім позападали, він тільки хитав головою і казав Сашкові, своєму підривникові: «Руїна, тяжка руїна, брате, в колгоспах — все попалив фашист! Ні плуга, ні борони в господарствах нема». Сором признатися — посилає він жінок у чужі села просити чи позичати насіння для посадки, бо весна, треба садити й сіяти, фронтові, підсобляти хлібом!

Гордійович питав про школу, питав, як тут діти, чи не підвезти ще дровець, відкликав убік Мокрину й суворо дивився їй у вічі. Мовляв, не заспокоюйте мене, чесно скажіть, що з Григорієм, чи довго він мучитиметься від ран… Тітка Мокрина стояла на воротях маленька, сховавши руки під фартух, зажурено відповідала й щось перепитувала. А з лугу повівав теплий весняний вітер й відносив її слова кудись поза двором. Потім Гордійович копався в сіні, що лежало в його бідарці, і передавав хазяйці… кошик з картоплею: «Печи, Мокрино, підгодовуй наших дітей. Берегти їх треба, бачиш — мало їх, одна жменька повернулася з лісу. А було ж стільки!.. У кожній хаті вулик… І в мене восьмеро». Гордійович раптом вмовк, провів кулаком по сухій щетині, згорбився й поїхав геть, щоб ніхто не бачив, як йому звело й скривило гіркою судомою обличчя.

А днів через два Гордійович підкотив до школи веселий, як ніколи. Він сам погукав дітей з лугу: «Сюди, живенько, от вам американські гостинці, передали для вас із області!» Діти юрмою накинулись на яскраві пакети, оченята горіли в кожного від радості: такого дива, в таких золотих та сріблястих обгортках вони ще ніколи не мали в житті. Чи знав Гордійович, що через ці ленд-лізовські подарунки він тиждень обминатиме школу, соромно буде потикатися дітям на очі… В тих золотих та срібних пакетиках виснажені війною кривичанські діти — вже потім, у класі — витягали собі такі гостинці: порошки для дезинфекції води, жувальну гумку, зубну пасту, крем для загару. І тільки в деяких, скромніше оформлених, було щось придатне для їжі, а саме: консервовані галети, які, однак, скидалися на брусочки темного желатину або на брикетики сухого торфу, без ніякого смаку й запаху.