Читать «Древляни» онлайн - страница 198

«Які паразити! — не міг заспокоїтись Гордійович, крутив чорними вусами, сварився, ображений за дітей. — Нас водили за носа з тим другим фронтом, а дітям… а дітям всучили щось ніби для насмішки!»

Словом, відпустити учнів на перерву було неважко. А от скликати в клас… Директор ходив круг хати, гукав і збирав їх так, як збирає господарка курчат, що порозбігалися десь у траві.

Якось на уроці Олександр Іванович пожурився про це вголос і звернувся до всіх:

— Де б нам, діти, знайти дзвоника? Погано без нього. Та й що то за школа, де не лунає голос дзвоника, правда?

Клас мовчав, мабуть, дехто думав, де ж його дістати такого добра. Тітка Мокрина витягувала з печі великий казан з водою, вона збиралася попарити хворого партизана. А Григорієві саме було погано, трясло й лихоманило його, і він похмуро озвався з-за перегородки, пожартував:

— На біса вам той дзвоник! Я вам буду зубами видзеленькувати, чуєте, як мене трясе й колотить.

Григорію ставало дедалі гірше й гірше, діти про те знали, і його невеселий жарт тільки засмутив клас.

Перемовчали.

А тоді встав з-за козлика Павлик Гриб.

— У нас дома є дзвоник, — сказав Павлик і раптом чомусь почервонів. — Тільки він, Олександре Івановичу, не людський, а кінський.

— Який, який, Павлику?

— Ну, такий… Кінський, — повторив хлопець. — Ще від діда Філона зостався у нас. Я його на свого Буянчика вішав.

— Принеси, подивимось, — усміхнувся приховано вчитель і не став розпитувати хлопця ні про діда Філона, ні про його Буянчика.

Павлик на перерві швиденько збігав додому і влетів у клас розпашілий од вітру й захеканий. «От!» — і він подав Олександру Івановичу на долоні щось ніби живе, схоже на горобця. Усім своїм виглядом Павлик промовляв: «Беріть, тільки обережно, бо штука така, може пурхнути у вікно!»

Директор узяв. То був старий дзвоник, мідний, густо вкритий зеленкуватою іржею. Видно, він довго лежав десь у землі.

— Де ж ти його відкопав? — спитав учитель.

І зрозумів: даремно спитав, мав би стриматися, не підштовхувати хлопця, бо Павлик одразу спохмурнів, запекло йому, видно, пережите. У нього аж виступили на обличчі, під тонкою шкірою, бурі темні плями. Днів через п’ять, на уроці, коли вони згадували своє погорільське лісове життя, встав і Павлик. Він твердо, це вже в нього була така звичка, сперся обома руками на стіл, як спирається чоловік на підводу чи підвіконня, опустив голову й глухо, ніби сам для себе, заговорив. Про те, найстрашніше для них.

…Він чув, що машини ревуть на вулиці, все горить: сусідні двори, клуні, сіно в людей; у хаті в них так світло стало, як удень, мати кидається з кутка в куток (і тінь кидається за нею), вона стиха охкає, не знає, що хапати в руки. «Аню, вдягайсь!» — крикнула мати на дочку, Павликову сестру (ту, з якою він блукав у лісі). А мале дівчатко, настрахане криками на вулиці й палахкотінням заграви, топталось в ліжку, і от пригнулось, принишкло за подушками, уткнуло в темну щілину голову: