Читать «Древляни» онлайн - страница 195

Директор знав, що Варя якимось дивом врятувалася від смерті — вже тоді, в останнє окупаційне літо, коли люди з лісів обережно прокрадались у знищене село, до своїх городів, щоб кинути в землю бодай якусь картоплину. А на Поліссі, де піски й гниле болото, треба роками угноювати землю, щоб вона почала хоч трохи родити. Заради картоплини, заради дітей люди знову тяглись на те вигоріле, закляте місце, де стільки пережили горя. Тут же, на городах, оглядаючись та ховаючись по бур’янах, вони копали ями, прикривали їх бадиллям, маскували гілками. В теплі літні ночі деколи залишались і ночувати на городах, самі або з дітьми. Фашисти, видно, спостерігали за селом, пильнували, як сповзаються уцілілі партизанські сім’ї. Давали кривичанам призвичаїтись до тиші, трохи заспокоїтись. А тоді кидалися на городи ще лютішою облавою — як правило, під ранок, коли починало тільки світати. Йшли цепом, гасом обливали ями, де спали жінки з дітьми, підпалювали… Варя згоріла б тоді, як і мати, але в їхній ямі був ще один бічний погребок, глибший, викопаний для картоплі. В той останній момент, коли тупіт, лайка, брязкіт відра чи каністри прокотились у них над головою, мати хапливо, у відчаї, отерплими руками запхнула дівчинку у боковий погребок, затулила її своєю спиною, своїм тілом. Дівчинка задихалась від диму, знепритомніла, однак вижила. На другий чи на третій день вибралася з-під тіла матері…

Олександр Іванович не викликав Варю до дошки, не питав її при дітях, бачив, як вона мучиться — від того ж задушливого вогню, як ховає руки, і як їй зсудомлює рот, коли пробує щось сказати. Він підсідав до неї на перерві, перевіряв її зошити, хвалив, казав — золоті в неї руки, так гарно й чисто вона пише. Він дивився в її спечене, залите сухим жаром лице і з любов’ю, з мукою і ласкою казав: «Нічого, Варю, все в тебе минеться. Все заживе, загоїться. Ти міцна, розумна дівчинка, ти будеш щаслива, і я ще колись прийду до тебе на весілля, ось побачиш». На весіллі він не побував. Він тільки в Гомелі, років через двадцять опісля, випадково зустрів на вулиці, серед потоку пішоходів, молоду вродливу жінку з легеньким слідом опіку на щоці. Жінка впізнала його, кинулася крізь натовп і при людях уткнулась йому обличчям в груди, заплакала і, задихаючись від почуттів, вимовила: «Спасибі, спасибі вам, Олександре Івановичу! Ви просто не знаєте, що ви зробили для мене… Я тепер учителька, у мене дома двійко таких гарненьких дочечок…»

Недалеко від Варі сидів Костя-переросток. Як і всі партизанські діти, він три роки не ходив до школи, записався в другий клас, хоч був на зріст майже по саме плече директорові. Костя часто підсідав до вікна, повертав до сонця своє гостре, зморщене, в темному пушку обличчя і про щось довго, з нудним виглядом думав. Думав чи, може, просто дрімав. А вчитель раптом спинявся, щось йому плутало мову і осколки немовби гостріше ворушилися в рані під пов’язкою. Олександр Іванович питав себе: «Хто б міг повірити?.. Ну от зайшла б стороння людина, не кривичанська, чи подумала б вона, що цей хлопчак, підліток… своїми руками… задушив вгодовану німецьку вівчарку. Тоді, в одну з облав на городи, в соснячку під лісом.