Читать «Досить Катрін» онлайн - страница 98

Бульдозер вигріб останній шар землі й відповз, звільняючи місце для навантажувача. Коли той наблизився до ями, Колін теж підійшов. Він був на відстані плювка від ями, коли автонавантажувач зупинився, водій вийшов, узяв і скинув першу коробку в яму. Вона приземлилась із глухим стуком. Колін підійшов до нього.

— Як справи? — запитав водій, чорний коротун із сивим волоссям на скронях.

— Добре, — відповів Колін. — Ви працюєте на «Ґатшот текстиль»?

— Угу.

— А що це ви кидаєте в яму?

— Гадаю, тебе це не обходить, з огляду на те, що яма не твоя.

На це Колін не мав відповіді — яма справді була не його. Порив вітру здійняв хмару пилу і пошпурив на нього. Колін розвернувся на 180 градусів, підставивши вітру спину, і побачив, що Гассан і Ліндсі швидко наближаються до нього. Він чув, як упала друга коробка, але обертатися не хотів — щоб у очі не потрапив пил.

Але зрештою він таки озирнувся, бо тепер летів не тільки пил. Друга коробка розвалилась, і тисячі дрібноплетених шнурків від тампонів висипались і розлетілися навкруги, підхоплені вітром. Вони кружляли довкола нього, довкола Ліндсі з Гассаном, а він стояв і дивився, як його накриває хмара шнурків. Це нагадувало політ летючих рибок чи мерехтливе біле світло. Колін подумав про Ейнштейна. Визнаний геній (який точно ніколи не був вундеркіндом), Ейнштейн припустив, що світло, хоч як це парадоксально, може поводитись водночас як окрема частка і як хвиля. Колін раніше цього не розумів, але зараз тисячі шнурків пурхали над ним, за ним і довкола, і вони водночас були крихітними переломленими променями світла і струменіли хвилями.

Він простягнув руку, щоб ухопити один шнурок, і впіймав одразу кілька, а вони летіли й летіли, сідали на нього і планерували довкола. Напевно, шнурки для тампонів ніколи не здавались такими гарними, як у цю хвилину, коли вони летіли за вітром, падаючи і знову злітаючи, пурхаючи, падаючи і знову здіймаючись угору.

— От лайно, — сказав чоловік. — Хоча гарно, га?

— Справді красиво, — сказала раптом Ліндсі з-за спини Коліна, торкнувшись його долоні. Кілька нескорених шворок досі вилітали з коробки, але більша частина армії звільнених шнурків попадала навкруги.

— Ти схожа на свою матір, — сказав їй чоловік.

— Краще б ви цього не говорили, — відказала Ліндсі. — А ви хто, до речі?

— Я — Рой, виконавчий директор на «Ґатшот текстиль». Твоя мама скоро буде. Поговори з нею, так буде краще. Ходімо всі зі мною, щось поп’ємо.

Взагалі-то вони збиралися шпигувати за Голліс, а не випередити її на складі, але, на думку Коліна, елемент секретності й так фактично вже було втрачено.

Рой штовхнув останню коробку в яму, вона приземлилась цілою. Тоді він засунув у рота два пальці, свиснув, махнув бульдозеру, й той загуркотів.

Вони пішли назад, до складського приміщення з кондиціонером. Рой залишив гостей посидіти в ньому, а сам повернувся у поле.

— У неї їде дах, — почала Ліндсі. — Якийсь виконавчий директор, якого я ніколи не бачила, і вона наказує йому закопувати нашу довбану продукцію за складом? Вона точно несповна розуму. Що вона хоче — закопати все місто в землю?