Читать «Досить Катрін» онлайн - страница 103

— Нічого, нічого. Просто, те, що ти сказав, це наче героїновий наркоман каже раптом: «Знаєте, замість того, щоб колотись, я, мабуть, повинен не колотись».

— …

— …..

— Гадаю, я знаю, хто похований в могилі ерцгерцога Франца Фердинанда. Не думаю, що це ерцгерцог.

— Я знала, що ти здогадаєшся. Так, я вже знаю. Це мій прапрадід.

— Ти знала?! Фред Н. Динцанфар, це ж анаграма!

— Усі старожили знають. Він начебто наполягав на цьому в заповіті. Але зо два роки тому Голліс наказала нам поставити знак і почати проводити екскурсії — тепер я розумію, що, ймовірно, заради грошей.

— Кумедно, чого тільки люди не роблять, щоб залишити по собі пам'ять.

— Або навпаки, щоб про них забули, бо одного дня вже ніхто не знатиме, хто насправді там похований. Вже зараз чимало дітей у школі, та й учителі, думають, що тут насправді могила ерцгерцога, і мені це подобається. Мені подобається знати те, чого інші не знають. Саме тому ці інтерв’ю, які ми записали, колись будуть дуже важливими, бо вони розповідатимуть історії, які час проковтнув чи викривив абощо.

— Куди поділась твоя рука?

— Вона спітніла.

— Байдуже. О, привіт.

— Привіт.

— …

— …

— Я говорив тобі, що покинув одну з Катрін?

— Ти покинув? Ні.

— Але це так. Катріну № 3. Я просто зовсім забув про це. Тобто я завжди вважав правдою все, що лишилось у моїй пам’яті.

— Гм.

— Що?

— Якщо ти її покинув, це не дуже вдало для оповіді. Принаймні, я так запам’ятовую речі — я запам’ятовую історії. Я з’єдную точки, а з них виходить історія. А точки, які не пасують до історії, мабуть, відходять на задній план. Це так само, як ти бачиш сузір’я. Ти дивишся на небо і не бачиш усіх зірок. Всі зірки — це величезна божевільня, безлад. Але ти хочеш бачити форми; ти хочеш бачити історії, отож ти вибираєш їх із неба. Гассан говорив мені якось, що ти теж думаєш саме так: бачиш зв’язки скрізь, отож, виходить, що ти природжений оповідач.

— Я ніколи на це так не дивився. Але… Ну, це має сенс.

— То розкажи мені свою історію.

— Що, всю?

— Так. Кохання, пригоди, мораль — все.

Початок, і середина, і кінець

Катріна була дочкою мого наставника, Krazy Кіта, і якось увечері в мене вдома вона запропонувала мені бути її хлопцем, я погодився, а тоді, десь через дві з половиною хвилини, вона покинула мене, і це здавалось кумедним тоді, але зараз, озираючись назад, я думаю, що, можливо, ці дві з половиною хвилини були найбільш значимим періодом у моєму житті.

К-2 була невеличкою пухкенькою восьмирічною дівчинкою зі школи, яка прийшла якось до мене додому і сказала, що на доріжці лежить дохлий щур, а мені було вісім років, і я вибіг на двір, але щура не було, натомість була її найкраща подруга Емі, яка сказала: «Ти подобаєшся Катріні, хочеш бути її хлопцем?», і я сказав: «Так», а через вісім днів Емі знову прийшла до моїх дверей сказати, що я вже не подобаюся Катріні й вона не зустрічатиметься зі мною більше.

Катріну № 3, дуже милу маленьку чорнявку, я зустрів у своєму першому літньому таборі для розумних дітей, який пізніше виявився місцем, де вундеркінди знайомляться з дівчатами, і заради поліпшення історії вдамо, що вона мене покинула одного ранку на заняттях зі стрільби з лука, коли один математичний вундеркінд на ім’я Джером вискочив перед нею й упав на землю з криком, що вона прострілила його стрілою Амура.