Читать «Досить Катрін» онлайн - страница 102

— Так.

— Де?

— Ось, привіт.

— О, привіт.

— Кажи далі.

— Ну, от. Я не знаю. Це виявилось так легко — звільнитися. Я досі думаю, що ще сумуватиму, та ось уже три дні минуло, а я й не думаю про нього. Пам'ятаєш, я говорила тобі, що, на відміну від мене, він справжній? Тепер я так не думаю. Я думаю, що він просто нудний. Мене так бісить, що я змарнувала з ним стільки свого життя, і він зраджує мене, а я навіть не дуже депресую!

— Я б хотів бути таким.

— Але ти не такий, ні. Люди мусять перейматися таким. Це добре, що люди важать для тебе, і тобі їх бракує, коли вони йдуть. Мені зовсім не бракує Коліна. Я хочу сказати, буквально. Мені просто подобалося бути його дівчиною — і я стільки часу на нього вбила! Я це збагнула, і через це плакала всю дорогу додому. Голліс робить щось для людей. Я хочу сказати, вона весь час працює, як проклята, і тепер я знаю, що не для себе; це для всіх отих старих у Sunset Acres, щоб вони отримували свої пенсії і могли платити за свої памперси. І для всіх на фабриці.

— …

— Я колись була нормальною людиною, ти знаєш. Але зараз — я ніколи нічого не роблю ні для кого. Крім вилупків, на яких мені взагалі-то плювати.

— Але люди й досі люблять тебе. Всі ці старці, й на фабриці…

— Так, справді. Але вони люблять мене ту, яку пам’ятають, не таку, як зараз. Чесно, Коліне, я найегоїстичніша людина у світі.

— …

— Агов, ти тут?

— Я щойно усвідомив: насправді те, що ти щойно сказала, не може бути правдою, бо найегоїстичніша людина у світі — це я.

— ?

— Або ми зв’язані. Бо я такий самий, розумієш? Що я колись зробив для когось?

— Хіба ти не затулив Гассана від тисячі шершнів і не підставив себе їхнім жалам?

— Ну, хіба що. Так. Гаразд, ти — найегоїстичніша людина у світі. Але я наступний!

— Іди сюди.

— Я тут.

— Ближче.

— Сюди?

— Так. Краще.

— То що ти з цим думаєш робити? Як хочеш це виправити?

— Я саме про це думала, до того, як ти прийшов. Про твоє бажання важити. Мені здається, що те, скільки ти важиш, залежить від того, що важить для тебе. Ти важиш стільки, скільки важать для тебе інші. А я все робила навпаки, намагаючись важити для Коліна. Весь цей час були справжні речі, якими слід перейматися: і це місто, і справжні, хороші люди, яким я не байдужа. Застрягти на місці дуже легко. Ти просто пнешся, щоб стати кимось, особливим чи крутим, байдуже, аж так, що не знаєш навіть, чи воно тобі треба; тобі здається, що треба.

— Ти навіть не знаєш, навіщо тобі бути всесвітньовідомим, тобі просто здається, що треба.

— Отож. Саме так. Ми з тобою в одному човні, Коліне Сінґлтон. Але популярність — це не вирішує проблеми.

— Я не думаю, що порожнину можна заповнити тим, що колись втратив. Наприклад, змусивши ЩОКа зустрічатися з тобою, ти не виправиш того, що сталося колись із собачим кормом. Не думаю, що втрачене тобою десь усередині можна буде колись повернути. Як Катріну. Це те, що я зрозумів: якби я зараз якимось чином повернув її, вона не заповнила б порожнечу, що виникла, коли я її втратив.

— Мабуть, жодна дівчина не зможе її заповнити.

— Так. І стати знаменитим відкривачем Теореми — це також не допоможе. Про це я й думав: може, сенс життя не в тому, щоб весь час досягати якихось довбаних віх? Чому ти смієшся?