Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 40

Треба діяти! Треба якось діяти, бо не можна через свої вранішні лінощі залишити дитину без молока. «То ви будете стояти?» — питаю чоловіка з обвислими вусами, за яким я зайняв чергу, і він, якось безнадійно знизавши плечима, зовсім деморалізовано киває головою. «Добре. Я за п'ять хвилин повернуся». Чкурю.

План мій полягає у тому, щоб непомітно заповзти, так би мовити, у ряди «молочного авангарду» і якійсь привітній бабусі чи жінці з розумними очима шепнути: «Візьміть і на мене баночку, я вам удвічі заплачу!». Інколи такий трюк у мене проходив. Я, навіть, знав бабусь, які конкретно на цьому заробляли гроші, беручи по п'ять, шість, сім банок, а то й просто продаючи за живі гроші своє право у черзі.

Але того дня мені не поталанило. Як я не совався, як не відшукував у натовпі бодай одні лагідні, незнервовані очі, все було марно. Натовп стояв, як гранітний. Черга була залізобетонна. Всі розуміли, що наступна бочка буде аж у понеділок, а тому суворо контролювали процес наливу. Одна банка в руки й зась! Ну, ще двадцять, тридцять людей візьме, і молоко закінчиться, а у натовпі стояло більше сотні. Отак півтори тонни молока вартістю по двадцять п'ять купоно-карбованців за літр розходилася упродовж трьох-чотирьох годин. У мене в кишені лежав папірець номіналом у двісті купоно-карбованців. Це були останні наші гроші, й на них ще треба було купити хліба, а все інше у нас в запасі було, тим більше, що сьогодні могли видати у театрі аванс, ну а в понеділок — так точно.

«Продайте баночку за двісті карбованців!?» — кидаюся я до тої жінка, яка якимось дивом вирвала у долі два слоїки й тепер обережно тримаючи їх під пахвами, вибиралася з черги, де на неї чекав її чоловік у шапочці-півнику з надписом ADIDUS. «Би що — з глузду з'їхали? — сахається вона від мене. — У мене дійсно вдома четверо дітей, я продавцям свідоцтва про народження показувала!».

От чорт, озираюся на боки. Надія вмирає останньою. Я прожогом кидаюся до сусіднього гастроному, бо знаю, що підприємливі бомжі, буває, перепродають молоко просто у приміщенні, наварюючи на слоїку більш ніж вдвоє, і купують за ті гроші найдешевший напій «Козацький» по сто двадцять карбованців за пляшку. Але бомжів сьогодні нема. У гастрономі натомість стоїть теж досить величенька черга за хлібом. Але хліб, на відміну від молока, привозять часто. Вранішній «восьмигодинний» хліб вже розібрали, то черга чекає «десяти-годинного». Я знову повертаюся у чергу за молоком.

«Більше не займати! Більше не займати!» — кричить продавщиця, і той крик відгукується у натовпі стогоном пораненого звіра. Всі знають, що рано чи пізно це має статися, але щоразу це стається раптово. Як смерть! «Ну от і все!» — зітхає чоловік з обвислими вусами, і в його словах звучить реквієм по усіх наших надіях і сподіваннях. Натовп починає рідшати. Якісь відчайдухи з кінця черги пруться уперед, аби на власні очі переконатися, що молоко закінчується. Ті ж, що стоять попереду, напружуються ще більше, рахуючи кожну краплину. Поки молоко наливається, продавщиця хухає у змерзлі руки. Поруч з нею її помічник — кремезний сільський дядько в ондатровій шапці на потилиці. Він ховає по кишенях пухкі пачки купюр і допомагає стежити за порядком у черзі. І от остання банка наповнюється ледь до середини. Її щасливий власник кидає на дерев'яний столик жмуток дрібних купоно-карбованців… «Давайте вже як за літр», — прихильно проказує до нього продавщиця, і оце дійсно кінець. За хвилину біля бочки порожньо. Я зі своєю Веронікою Кастро всідаюся на лаву неподалік гастроному і з собачою тугою ледь не вию від розпачу й безсилля. Якщо й «Багаті теж плачуть», то що вже казати про нас — галімих пострадянських жебраків? Туго так. Тупо туга!