Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 127

— Оресте! Оресте, тебе терміново викликають до Зарізовича! Тер-мі-но-во!

— Та йду я, йду…

Я спокійно й розважливо зайшов до туалету і з гідністю, без тіні зайвого поспіху вимив руки й обличчя. Потім, так само не поспішаючи, натиснув на кнопку сушки й висушив їх гарячим повітрям, випорпав з кишені гроші й перерахував їх — залишилось трохи більше трьох тисяч. «Якщо що — жбурну ті «юдини» три тисячі Зарізовичу в обличчя», — подумалося мені. Надійка тим часом рейдувала коридором, не наважуючись зайти до чоловічого туалету. Коли ж я вийшов, вона знову загомоніла до мене:

— Швидше, швидше.

— Та йду я, йду! — відповів я і гордо рушив назустріч невідомому.

Я був спокійний. Правда була за мною. Дорогою я навіть підготував спіч, який хотів кинути в обличчя Зарізовичу разом із його грошима, і звучав він приблизно так:

«Шановний Ігорю Юрійовичу, сталося так, що сьогодні я випадково став свідком вашої конфіденційної розмови з народним депутатом Рабіновичем Євгеном Дмитровичем, яка відбулася у великому репетиційному залі. З цієї розмови я довідався, що хижі, промосковські, комуно-імперські сили готують підступний план щодо знищення нашої Державної Незалежності. Шляхом нечесних виборів вони готують посадити в крісло Президента промосковського запроданця, який замість обстоювати національні інтереси та пріоритети України буде діяти виключно з міркувань та інтересів кремлівських ляльководів, керуючись їхніми вказівками та настановами. Бід імені всього українського народу, здорових патріотичних сил, від імені всіх тих, кому небайдужа доля молодої української державності, хочу заявити рішучий протест проти ваших дій, які іншими словами, як підступ і змова, охарактеризувати не можна. Рішуче вимагаю припинити подібні діяння, бо у разі їхнього продовження ми — український народ — готові вдатися до рішучіших, радикальних дій, аби відстояти своє право називатися Народом України!».

Отак, широко крокуючи коридором, із відкритим забралом, гарячим серцем та чистими руками я зайшов до приймальні, де на мене налякано витріщилася секретарка Люся.

— Що ви наробили, ідіоти? Ви ж нічого не розумієте! Живете, як тварі, одними інстинктами, не задумуючись про наслідки! — долинав з-за дверей істеричний баритон Зарізовича.

— Заходьте, він на вас чекає! — з банькуватими від жаху очима вказала вона мені рукою на двері.

«Ну, що ж, — подумалося мені, - от, здається, і настає розв'язка усій тій ситуації, яка склалася у моєму житті. А може, воно й на краще!». Я був готовий до усього. Я відчував у собі ту спокійну силу й правду, яка робила мене бійцем, що був готовий сам на сам зустрітися з цілою зграєю ворогів — життів, підарасів, жидо-масонів, москалів, фашистів, татаро-монголів, зеків, продажних хохлів, жлобів, холуїв, підлабузників та усієї іншої мерзоти, яка облягла нас. Я почувався справжнім українцем, який і один у полі — воїн. З рішучою впертістю смикнув я за вже знайому мені антикварну мідяну ручку й знову опинився у кабінеті худрука.

Але от кого вже я не сподівався побачити там, то це Діму Марченка. Він сидів біля столу і, прикривши голову руками, мовчки ховався від тої лайки, яку йому на голову лив Зарізо-вич. От вже ніяк не думав я, що цей придурок замість тікати побіжить прожогом до художнього керівника і викладе йому сам подробиці усієї нашої бесіди. А саме так, певне, і сталося, тому що Зарізович майже в ту саму мить, як я зайшов до кабінету, перекинувся на мене: