Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 116

— Та ну тебе, зраднику кацапський, — я в розпачі вириваю з його долоні свій рукав і рушаю униз сходами до підземного переходу на вулиці Леніна, яку нещодавно перейменували на Богдана Хмельницького. В цьому місці вулична штовханина сягає апогею. Протискуючись між різнокаліберних людських тіл, я гублю у натовпі Миколу, але він, певне, пильнує мене, бо, коли, піднявшись, я заходжу до Центрального гастроному і займаю чергу до горілчаного відділу, він вигулькує неподалік і мовчки стає поруч. От, що значить стара алкогольна школа: «п'яних друзів у біді не полишають, навіть якщо й сам не пив». Я вдячний йому за це.

Отак і стоїмо мовчки хвилину чи дві, аж поки я не ловлю на собі його усміхнений погляд. Відводжу очі, а через деякий час вже й сам усміхаюся до нього. На серці якось легшає. «А й справді, - думаю собі, - чого це мене так розбурхало? Жив собі спокійно, працював, дитину ростив, дружину кохав… і що мені до тих жидів, підарасів й усієї тієї наволочі, що раптово залізла у моє життя?».

— Що будеш брати? — цілком дружелюбно питає Микола

— Гапличок горілки.

Не знаю, як де, а в нашому театральному середовищі чвертка горілки називалася саме «гапличок». Від «юдиних» трьох тисяч лишилася половина, навіть трохи менше, а тому я вирішую перейти на економніший режим.

— Правильно! Більше не бери, не треба, ти й так досі хильнув… Хочеш, я піду візьму щось запити? — питає Микола.

— Якщо тобі не важко…

Микола іде до сусіднього відділу, а я дивлюся йому в спину і думаю: «Як гарно, що поруч у складні моменти життя посилає тобі таких гарних, розумних і мудрих людей, як Микола. Але навіть ці гарні, розумні й мудрі люди не знають, що коїться у мене всередині. Адже рішення прийняте. Рубікон перейдено. Слово промовлено. І вже мене ніщо не втримає від вчинку, який я мушу зробити, який я обов'язково зроблю, бо не можу цього не зробити! Адже у цю мить на мене дивляться мільйони очей моїх предків, мільйони страчених і загиблих, мільйони ненароджених братів і сестер моїх. І я не можу їх зрадити! Я відповідаю за усіх, хто жив і житиме на моїй землі! І я зроблю це! Я НЕ БУДУ МОВЧАТИ! Я БУДУ ГОВОРИТИ!».

— Чвертку горілки, — спокійно кажу продавчині і, отримавши своє, відхожу вбік.

А й дійсно, прийнявши рішення, я стаю спокійним, впевненим, і якась могутня сила розливається у мене по тілу. Це незвичне відчуття, але воно мені подобається, чорт забирай, дуже подобається! Я аж розправляю плечі й відчуваю, як у мене за спиною виростають крила. І пишаються мною і мертві, і живі, і ненароджені земляки мої.

— Я узяв дві пляшки «Буратіно» — підходить до мене Микола. — Одна тобі, інша мені. Ти мене зрозумів? — знову переходить на змовницький тон Кучер. — Нікому нічого не кажи, добре? Завтра проспишся і на тверезу голову все вирішиш.

— Та добре, добре… — відбріхуюсь я.

Ми виходимо з гастроному і рушаємо до театру. Я йду тихо, дивуючись і оберігаючи той дивний стан, який сповив мене, коли я стояв у черзі за горілкою. Здається, у психологів та психоаналітиків існує такий термін — «якісна зміна світосприйняття», у наркоманів — «розширений стан свідомості», буддисти називають його «станом Будди», християни — Одкровенням, для себе я характеризую це явище як «надрозуміння».