Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 114

— Бо алкоголь створює так званий ефект ліфта, який піднімає тебе на нечувану висоту, і ти видаєшся собі таким сильним, розумним, талановитим, таким феєричним і всемогутнім, що, здавалося, увесь світ мусить лягти біля твоїх ніг, визнавши всі твої таланти.

І я почуваю себе таким — могутнім, талановитим, феєричним. Патріотом своєї країни, що життя своє готовий покласти на вівтар жертовності. За її волю! За її долю! За весь український народ!

— Але потім тебе гепає на землю, — продовжує Микола свою антиалкогольну кампанію, — і ти, тверезіючи, розумієш усю ілюзію того стану. Адже навколишня реальність сувора й неоковирна і, щоб у реальності досягти хоча б половини того, що мариться тобі під дією алкоголю, треба працювати й працювати. А працювати не дуже й хочеться, бо це нудно, нецікаво й тупо, і ти знову бухаєш, бо так воно якось веселіше. Але одного дня озирнешся, а навколо одна пустеля — ні сім'ї, ні друзів, ні квартири, а головне — ніяких дійсних справ, окрім алкогольних спогадів. Отут вже стає страшно! І виходи лише два: або продовжувати бухати і здохнути під парканом, або зав'язувати і зайнятися якоюсь справою! Так що, друже мій, з алкоголем будь обережним!

І я з ним абсолютно погоджуюся, але радше формально, бо вже майже не слухаю, блукаючи у нетрях своєї свідомості. Бо ятрить мою душу одна вже знайома читачеві й нерозв'язана досі мною проблема: «Мовчати чи не мовчати? Розповісти Миколі про всі мої вагання та міркування чи знову, промовчавши, лишитися німим рабом. Переступити через отой синдром КДБ, відвоювавши собі право зватися вільною людиною, чи так і лишитися мерзенною почварою із присмаком лайна у роті? Аж раптом різко я хапаю Миколу за рукав і, жарко дихаючи йому алкоголем в обличчя, кажу:

— Я маю сказати тобі щось дуже важливе!

А далі я розповідаю йому про все, що чув і бачив у репетиційній залі, розповідаю про те, що Зарізович запропонував мені замінити Марченка на всіх його ролях і зіграти Хлєстакова у прем'єрі, розповідаю про Мутного, який хоче, щоб Марченко зник, бо щось там у них трапилося на тлі содомського гріха, розповідаю про якогось Кучму, який за півроку має стати президентом, розповідаю про жидо-московську змову проти України…

Слова ллються з мене бурхливим потоком і я, вдивляючись у Миколине обличчя, бачу на ньому то тінь здивування, то саркастичну усмішку, то неабиякий подив, а часом той вже знайомий мені вираз страху, коли знову спрацьовує синдром КДБ, і людина розуміє, що стає причетною до знання якихось потайних механізмів, що керують усім навколишнім світом.

— То що робити, Миколо? Як вчинити? Як жити далі? — смикаю його ґудзика, а він, витріщившись на мене, мовчить, ніби води у рота набрав.

А навколо кипить, вирує Хрещатик, біжать кудись люди, ЦУМ запрошує в гості, Центральний гастроном виблискує порожніми вітринами, на протилежному боці вулиці на фасаді Будинку Тканин блимає знайома з дитинства неонова жінка-суконниця, сигналять таксисти, звідкілясь долинає спів Вади-ма Козаченка «Больно мнє, больно, нє унять ету злую боль…», годинник на вежі будинку профспілок показує пів на шосту вечора, а ми, як два бовдура, стоїмо навпроти київської мерії і дивимось одне одному в обличчя — п'яний двадцятип'ятирічний романтик-патріот і зрілий кацап-українофіл.