Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 117

У цю мить я знаю все й розумію все, а головне, знаю, як чинити далі. Усі оточуючі мене рухи, дії, увесь світ опиняється наче осторонь мене. Я чую Миколу, чую, що пропонує мені перед виставою зайти до нього в гримерку й зіграти у нарди. Щоб не розплескати оте своє «надрозуміння», я не відмовляю, хоча ненавиджу цю банабакську гру, якої мене ще в армії навчили татари та узбеки. Проте я не відмовляюся, а тихо йду поруч, і загадкова посмішка сфінкса грає на моїх вустах. Все буде так, як я задумав. Все буде так, як хочуть небеса. Я на правильному шляху, бо він єдиний веде до порятунку, й іншого вибору немає! Рухаємось далі!

Глава третя

ПЕРЕД ОСТАННІМ БОЄМ

Коли Сергій Петрович повернувся до гримерки, за столиком сиділо двійко акторів і грали у нарди. Один зовсім молодий (це був я), його Сергій Петрович не знав, і він, здається, був трохи напідпитку, бо дивно якось посміхався і дивився кудись углиб себе, а не зовні, а інший був його, як кажуть в театрі, «заклятий друг» Микола Кучер, нездара й хам.

— О, Сергій Петрович, кого я бачу… — зліпив мерзенну гримасу Кучер, — а ми тут у нардішки з молодим поколінням вирішили перекинутися, ви ж, думаю, не проти?

— Що ви робите у моїй гримерці? — від злоби аж задихнувся Сергій Петрович.

— А я тепер теж у цій гримерці сиджу, на вашому, до речі, місці. Бачите, яка іронія долі, все життя цапалися, як собаки, а тепер ділимо одну гримерку й один столик, шість-один, — цю фразу Кучер проказав якомога простіше і, викинувши кості додав. — До речі, там вже на вахті книгу для розписів поклали? Сьогодні ж моя черга грати, чи я щось плутаю?

Потім кості кинув молодий артист, а потім у гримерці забриніла така пауза, що у повітрі, здавалося, можна було пі дві — шувати різні неважкі предмети, ложки там, сірникові коробки, монети. Через ту тишу Кучер покинув гру й перевів погляд на старого, у той час, як молодий продовжував витріщатися на гральну дошку.

— А де поділася моя вазочка із незабудками? — тихо і якось з погрозою запитав нарешті Протасов.

— А я не знаю, — байдуже знизав плечима Кучер. — Може, хтось віддав у реквізиторський цех, вони, до речі, і все, що було в шухлядах, позабирали… Можете піти у них поспитати… — і, продовжуючи гру, звернувся до молодого: — У мене п'ять-три, ходи…

Молодий же ж, здається, не звертав на нього уваги й думав щось своє. Сергій Петрович ще раз подивився на обох, щось собі міркуючи, і, обережно зачинивши двері, знову вийшов з гримерки.

Повернувшись до театру, я роздягнувся у своїй гримерці, відкоркував «гапличок» і зробив величенький ковток, запивши його «Буратіно». Горілка пішла добре, ствердивши моє непохитне бажання почати ГОВОРИТИ.

Але поки що говорити нема до кого. Дмитра Марченка, якого я передусім хотів попередити про загрозу, яка нависла над ним, у гримерці не було.