Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 113

— Ех, Миколо, якби ти знав, як мені набридло оце наше одвічне рагульське мовчання, оцей страх, який паралізує волю, коли хочеться на все горло кричати про всіх тих жидів, кацапів, хохлів-перевертнів, масонів, негрів, білорусів, фашистів, комуністів, комуно-фашистів, шовіністів проклятих, про всіх тих підарів, які не дають нам нормально жити й розвиватися! Але ти розумієш, цей страх, закладений на якомусь генетичному рівні, не дає мені це робити! — махав я рукою, допиваючи рештки виноградного соку, не відкриваючи однак усієї своєї таїни, а радше сублімуючи її у досить абстрактний словесний потік.

— Я розумію! Давай пішли прогуляємося перед виставою — запропонував Микола, зважаючи на мій трохи неадекватний від ужитого алкоголю стан.

— Зараз ідемо… — я відмахнувся від нього рукою і продовжував гнути своє. - І ці суки кадебістські знають про це. Вони знають, що українці залякані, що вони раби. «Ми нє раби! Раби — нєми!» Тобто нє «не ми», а саме «нєми», мовчазні, - намагаюся я пояснити свої лінгвістичні екзерсиси.

— Я розумію! Ходімо…

- І мовчання, я тобі скажу, ні хуя не золото!

— Не матюкайся. Матюки перетворюють _тебе на москаля, — цілком слушно зауважив Микола.

— А мовчання робить з мене раба! — відказав, як відрізав. — Оцей вірус страху, який паралізує волю, з ним треба боротися, його треба чавити з себе! Коли ти сам боїшся і контролюєш емоції, почуття, слова, ба й більше, сам собі придумуєш покарання, яке тобі можуть призначити за твої думки, слова, почуття. Сам себе контролюєш і сам собі є цензором, поліцаєм, суддею та катом. Я цю хрінь називаю синдромом КДБ. Хоч я з КДБ справ не мав, але добре пам'ятаю, як побивалася мама, коли я у вісімдесят дев'ятому виголив собі на голові чуба, почепив на вишиванку червоно-чорний значок з портретом Бандери та ходив мітингувати під Кабмін «знімати Масола», а потім голодувати на Майдан, коли була «революція на граніті». Пам'ятаєш?

— Ще б пак! Пішли…

— Зараз ідемо… Мама тоді казала, що мене вб'ють чи в кращому випадку заарештують! І, повір, я бачив справжній страх у її очах. Бона й тепер каже, що вся ця незалежна Україна — лише черговий проект КДБ, який ставить на меті всіх українців вивести на чисту воду, зафіксувати і в один прекрасний день розстріляти чи вивезти кудись на Сибір.

— Всіх не треба, достатньо тільки найактивніших, а інші самі поховаються! Пішли…

— Отож! Але всіх суки не перестріляють! Багато вже нас і нас так просто не подолати! — погрожую я усім бандитам та перевертням артистичним своїм кулаком.

— Бухати треба менше! І справою займатися, а не пиздіти тільки… — різко зауважує Микола й підводиться з лави. — Ходімо, вічний революціонер, дух, що жопу рве до бою!

— Кепкуєш!? — я сумно посміхаюся.

— Це все алкоголь, друже. Ти просто буханув і розійшовся, а про такі речі треба на тверезу голову міркувати. Ходімо!

Я підводжуся з лави, і ми з Миколою повільно мандруємо до театру. Дорогою Микола з власного досвіду розповідає мені про підступність алкоголю, який в його житті накоїв багато лиха: