Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 30

Альбертові було видно лише ріденьке сиве волосся, крізь яке проглядала рожева шкіра черепа.

— Поранений на Соммі... тааак... Ага, ще й Есні! Військовий санітар, тааак, е-е...

Генерал стріпнув головою, як мокрий папуга.

Краплина на носі Альберта нарешті впала на підлогу. Це штовхнуло його думку до нового відкриття: це просто гра.

Генерал випробовує його.

Думки Альберта починали намацувати шлях, до нього повернулася здатність обдумувати те, що вже сталось, і відбувається прямо зараз. Коли генерал підвів на нього очі, він уже знав, він зрозумів, — і рішення начальника не було для нього сюрпризом:

— Я врахую ваші попередні заслуги, рядовий Майяре...

Альберт голосно передихнув. Прадель спіймав облизня! Його спроба натиснути на генерала могла би дати результат. Якби все вийшло, він таким чином позбувся б Альберта як небажаного свідка. Досадно, що зараз не розстрілюють. Прадель — умілий гравець. Він нахилив голову, ледве стримуючи своє роздратування.

— У сімнадцятому, бачу, ви були молодчагою! — повернувся до свого генерал. — Але зараз...

Він розгублено здвигнув плечима. Відчувалося, що він сумнівається. Для військового такого рангу кінець війни — найгірше, що може бути. Він шукав рішення, ламав голову, але мусив прийняти як кричущий факт дезертирство за кілька днів до перемир’я. Хоча це вже не стане причиною для розстрілу. Це вже не актуально. Цього ніхто не зрозуміє. Це вже навіть матиме небажані наслідки.

Життя Альберта досі висіло на волосині. Але, схоже, його не розстріляють, бо це вже не популярно зараз.

— Дякую, пане генерале... — вичавив він.

Морійо сприйняв ці слова як втручання долі. За інших обставин подякувати генералу — це образити його, але зараз...

Отже — справу вирішено. Морійо втомлено і водночас розчаровано махнув рукою. Це для нього невдача.

— Ви вільні!

Але що з солдатом? Той не зрушив з місця. Ледве уник розстрілу, але, здається, йому того замало?

— Я хотів би доповісти, пане генерале... — каже він.

— А що ще?

Цікаво, йому подобається ця раптова спроба «доповісти». Якщо йому доповідають — значить, він ще того вартий. Він зацікавлено підвів брови, ніби підбадьорював поглядом і чекав. Поряд із Альбертом раптом напружено виструнчився Прадель (вони ніби помінялися місцями).

— Я хотів би ініціювати розслідування, пане генерале! — повторив Альберт.

— Що? Чорт забирай, яке розслідування?

Адже він любив доповіді, але ненавидів розслідування. Він же генерал.

— Це стосується двох солдатів, пане генерале.

— А що з ними, з тими солдатами?

— Вони загинули, пане генерале. І слід би дізнатися, яким чином.

Морійо насупив брови. Він не любив підозрілих смертей. На війні треба вмирати гідно, героїчно й остаточно (саме тому поранених терплять, але не так щоб любити).

— Чекайте, чекайте... — тремтячим голосом перебив Морійо. — А хто вони, ті солдати?

— Це солдат Гастон Грізоньє та солдат Луї Терйо, пане генерале. Нам треба дізнатися, як вони загинули.

Оце «нам» було сказано з притиском і дуже спокійно. (Зрештою, він має, що сказати.)

Морійо кинув ошелешений погляд на Праделя. Той виструнчився.