Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 28

Щоби впоратися з собою, Альберту було потрібно хоч трохи часу, але його не було. Двері знову відкрилися, хтось гаркнув його ім’я. Він похитуючись зайшов у святая святих, там пахло коньяком та сигарами (можливо, уже готувалися святкувати близьку перемогу).

Генерал Морійо виглядав, як людина дуже поважного віку, і схожий був на одного з тих стариганів, що відправили на смерть цілі покоління майбутніх дітей та внуків. Якщо поєднати в одне портрети Жоффре і Петена, Нівеля, Галліені та Людендорфа — то вийде такий от Морійо з вусами моржа та червонуватими очима мисливця, глибокими зморшками та вродженим почуттям власної значущості.

Альбертові відібрало мову. Дивлячись на генерала, важко було сказати, чим він займається, — розглядає папери чи дрімає. Як той Кутузов, він сидів за своїм столом, поглинутий паперами. Перед Альбертом стояв лейтенант Прадель, жодна жилка на його лиці не сіпнулася, коли він прискіпливим поглядом зиркнув на солдата з голови до п’ят. Тримаючи руки за спиною, як інспектор, він трохи похитувався на розставлених ногах. Альберт зрозумів це німе послання і виструнчився. Він тримався ще невпевнено, хотілося зігнутися, боліли нирки. Тиша виснажувала. Нарешті «морж» підвів голову. Альбертові здавалося, що він ще більше зіщулився. Якщо так триватиме і далі, то його скрутить, як того акробата в цирку. Генерал міг би дозволити йому стати «вільно», але він прискіпливо дивився на Альберта, пошкрябав собі потилицю і знову втупив очі в документ.

— Рядовий Майяр... — вимовив він нарешті.

Альбертові слід було відповісти: «Слухаю, пане генерале», або щось схоже. Але як би повільно не говорив генерал, Альберт був ще повільнішим. Генерал подивився на нього.

— У мене тут рапорт... — почав він знову. — У якому йдеться про те, що під час атаки вашого загону 2 листопада ви пробували самовільно уникнути виконання свого обов’язку.

Ось цього Альберт не врахував. Він припускав будь-що, але не це. Генерал читав далі:

— Ви сховалися «у вирві, утвореній вибухом снаряда, щоб уникнути своїх обов’язків...». Тридцять вісім ваших товаришів полягли під час цієї атаки. Полягли за батьківщину. Ви — жалюгідний солдат, Майяре. Більше того, скажу вам, що я насправді про вас думаю: ви — покидьок!

Альбертові стало так важко, що він аж заплакав. Тижнями він мріяв про кінець цієї війни, і отак вона для нього закінчується...

Генерал Морійо продовжував свердлити його поглядом. Він справді вважав таке боягузтво ницим. Його дратував цей зіщулений нещасний солдат, в якому втілювалась вся безвольність.

— Але ми тут не займаємось дезертирами. Моя справа — це війна, розумієте? Ви, рядовий Майяре, постанете перед військовим трибуналом, перед воєнною радою.

Альберт більше не міг триматися струнко. Руки, опущені вздовж штанів, почали тремтіти. Це — кінець... Історії про дезертирів та про солдат, які самі себе ранили, щоб не йти на фронт, усім відомі й не нові. Він багато чув про воєнну раду, особливо в 1917 році, коли Петен взявся наводити порядок у тому бардаку. Невідомо навіть, скількох тоді відправили на смерть, бо за дезертирство трибунал ніколи не милував. Хоч насправді розстріляних було не так і багато, але всі вони померли однаково швидко. Швидкість виконання покарання є частиною покарання. Отже, Альбертові залишилось жити три дні. (Це в найкращому випадку.)