Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 31

— Ці двоє зникли безвісти на висоті 113, пане генерале, — відповів лейтенант.

Альберт був вражений.

Безвісти? Він же бачив їх на полі бою — абсолютно мертвих! Він навіть перевертав старого і чітко бачив сліди від куль. Це неможливо...

— Отже, вони зникли, так, Праделю?

— Абсолютно так! Зникли, пане генерале.

— Себто, — закряхтів стариган, — ви ж не збираєтесь морочити мені голову зниклими, га?

Це вже було не запитання — це був наказ. Його все це дратувало.

«Що це ще за дурня?» — бурмотів він сам до себе.

Але йому треба було трохи певності.

— Га, Праделю? — раптом скинувся він.

(Ясно, буде підтримка.)

— Абсолютно точно, пане генерале, не треба вам морочитися тими зниклими.

— Ну от, — резюмував генерал, дивлячись на Альберта.

Прадель пильно не спускав з нього ока. І тінь посмішки пробігла по його лиці.

Альберт геть знесилився. Все, чого він зараз хотів, — це кінця війни, щоб швидше повернутись до Парижа. Бажано цілим. Віддавши честь (він не клацнув каблуками, а лише трохи підняв палець до голови, як робітник, що закінчив тяжку роботу і тепер може повертатись додому). Уникаючи погляду лейтенанта, він уже стрімко біг коридорами, гнаний блискавичною інтуїцією. Весь захеканий, він залетів у палату.

Едуард не змінив пози, але прокинувся відразу. Кінчиком пальця він показав на вікно біля ліжка. В палаті і справді стояв жахливий запах. Альберт трохи відкрив вікно. Едуард слідкував за його рухами, показуючи жестом: «ширше», або «ні, менше», «ще трошки ширше». Альберт старався, ширше відкриваючи віконницю, а коли зрозумів, то вже запізно. Едуард хотів поворушити язиком, але виривалось лише якесь клекотіння.

Адже він нарешті побачив своє відображення у вікні, як у дзеркалі.

Снаряд повністю зніс йому нижню щелепу — під носом було порожньо, проглядалося горло, піднебіння, верхні зуби, а внизу — суцільне місиво, клапті розірваної шкіри, язика немає, видно довгу і вологу трахею.

Едуарду Перікуру було всього двадцять чотири роки.

Він втратив свідомість.

6

Наступного дня близько четвертої години, коли Альберт відв’язав його від ліжка, щоб поміняти постіль, Едуард хотів викинутися з вікна. Але, встаючи з ліжка, він втратив рівновагу, бо права нога все ще не слухалась, і він звалився на підлогу. Завдяки надлюдській силі волі йому таки вдалося підвестися. Виглядав він як привид. Важко дотягшись до вікна, з витріщеними очима, він простягав руки та завивав від туги та болю. Альберт стиснув його в своїх обіймах і також заплакав, погладжуючи його по голові. Він відчував до Едуарда якусь батьківську ніжність. Більшу частину часу він заповнив розмовами, щоб уникнути мовчанки.

— Генерал Морійо, — розказував він, — такий собі старий придурок, знаєш? Хоча генерал все ж таки... Уяви, він мало не відправив мене на воєнну раду. А отой Прадель, падлюка...

Альберт усе говорив і говорив. Погляд Едуарда був згаслим, і незрозуміло було, чи він хоч розуміє, про що йшла мова. Зменшення доз морфіну призвело до того, що Едуард спав уже набагато менше. Отож у Альберта ніяк не виходило походити й дізнатися, де все ж таки той клятий транспорт, що ніяк не приїде? Коли Едуард починав стогнати, він уже не міг зупинитися, це тривало доти, поки не приходила медсестра, щоб зробити йому укол.