Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 235

— Він живе на широку ногу, смітить грошима і надзвичайно щедрий...

Чудова робота. Розмова про гроші повернула старого на потрібну стежку. Облишмо розповіді про оркестри та крила ангелів — поговорімо про гроші. Людина, яка краде їх і тринькає — от що зрозуміліше таким, як його тесть.

— Ви його бачили?

От халепа. Що відповісти? Анрі був на місці, знає номер його помешкання — № 40. Йому спочатку хотілося побачити його в обличчя, а може, і його самого, він був один, можна було його навіть схопити. Нічого складного — стукаєш у двері, він відкриває, можна було б кинути його на підлогу, зв’язати руки... а далі?

Чого саме хотів пан Перікур? Віддати його поліції? Старий нічого не казав щодо своїх намірів, тому Анрі повернувся на бульвар Курсель.

— Він виїжджає з «Лютеції» в обід, — додав він. — У вас ще є час його затримати.

Пан Перікур про це й не думав. Він хотів для себе знайти того чоловіка. Він би навіть хотів забезпечити йому втечу. Замість того, щоб ділити його з іншими, він вже уявляв показовий арешт, безконечне розслідування і судовий розгляд.

— Гаразд.

Він дав зрозуміти, що розмову закінчено. Але Анрі не зрушив з місця. Навпаки, він схрещував і розводив ноги, щоб показати, що чекає тепер на те, чого заслужив, і нікуди не піде без вирішення своєї справи.

Пан Перікур узяв слухавку, попросив оператора з’єднати його з міністром пенсійних виплат (де б він не був — удома, в міністерстві, — справа термінова, йому негайно треба з ним поговорити).

Тепер треба було чекати у мертвій тиші.

Нарешті, телефон задзвонив.

— Добре, — повільно мовив пан Перікур. — Нехай відразу мені передзвонить. Так. Це дуже терміново.

А потім, звертаючись до Анрі:

— Міністр — на параді у Венсенському лісі, він буде у себе через годину.

Анрі не зміг би витримати тут години (чи навіть більше). Він підвівся. Двоє чоловіків, які ніколи не подавали один одному руки, обмінялися поглядами і розійшлися.

Пан Перікур послухав, як віддаляються кроки зятя, тоді знову сів і подивився крізь вікно: небо було неймовірної блакиті.

Анрі йшов і думав, чи варто зайти до Мадлен.

Ну що ж, один раз не робить звичаю.

Грали труби, кавалерія підіймала в повітря хмари пилюки, а за ними йшла важка артилерія. Тягачі перевозили громіздку техніку, далі їхали броньовані машини, гармати та кулемети, а за ними нарешті — танки. О десятій годині все вже закінчилося. Парад залишив по собі дивне відчуття — наповненості та спустошення (щось схоже відчувається по закінченню феєрверків). Натовп повільно, майже безмовно, розвернувся. Тільки діти зірвалися з місця, раді, що можуть нарешті побігати.

Поліна дріботіла, стиснувши руку Альберта.

— Де ми знайдемо таксі? — питав він понурим голосом.

Їм треба ще заїхати в пансіонат, де Поліна перевдягнеться перед тим, як поїде на службу.

— Ет, ми сьогодні вже забагато витратили. Ходімо на метро, у нас же ще є час?

Пан Перікур чекав відповіді міністра. Близько одинадцятої пролунав дзвінок.