Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 237
П’єр Леметр
— Поїдеш зі мною?
З відкритим ротом Поліна не зводила з нього очей — ніби скляних, як у воскових скульптур. Вона переводила погляд з квитків на газету, все ще в ступорі.
— О Господи... — повторила вона.
Альберт зробив єдине, що можна було зробити. Він нагнувся і вийняв з-під ліжка валізу. Поклав її на ковдру і відкрив, наповнену вщерть тугими пакетами купюр крупного номіналу.
Поліна скрикнула.
— Поїзд вирушає в Марсель через годину, — сказав Альберт.
У неї було кілька секунд, щоб прийняти рішення: стати багатою чи залишитися служницею.
Вона вибрала.
Тут була, звичайно, валіза, повна грошей. Але не це вплинуло на її рішення, а квитки, на яких було вказано синім кольором: «Купе першого класу». А це багато про що говорило...
Одним порухом вона закрила валізу і кинулась вдягати пальто.
Для пана Перікура халепа з монументом закінчилася. Він не знав, чого їде до «Лютеції». Він не мав бажання ні заходити туди, ні зустрічатися з тим чоловіком або говорити з ним. (А тим більше — здавати його, завадити його втечі!) Ні. Вперше в житті він зазнав поразки.
Безперечно, він програв.
Дивно, але йому від того якось аж полегшало. Програти — це так природно.
А крім того, це був кінець, і він йому був потрібен.
Він їхав у «Лютецію», ніби як підписатися на документі про визнання поразки. Це вимагало відваги, інакше й бути не могло.
Це не була почесна варта (так не поводяться в поважному місці), але було щось дуже схоже: всі, хто обслуговував пана Ежена, чекали на нього в холі. Він вискочив з ліфта, репетуючи, як божевільний, одягнений в свою колоніальну куртку з ангельськими крилами за спиною (що таки були зроблені з мітелок для пилюки).
На ньому була не одна з тих ексцентричних масок, які заставляли реготати обслугу, а дуже реалістична маска нормальної людини. Та, з якою він сюди і приїхав.
Такого точно більше в житті не побачиш. Треба було покликати фотографа — шкодував консьєрж. Пан Ежен, як великий доброчинець, роздавав наліво і направо гроші. Йому казали: «дякую, пане Ежене», «до наступної зустрічі». Він усім роздавав великі банкноти, як якийсь святий з крилами. (Але чому зеленими? — питали вони про себе.)
«Крила — от ідіотська ідея», — обдумував Перікур розповідь зятя. Він їхав майже порожнім бульваром Сен-Жермен — лише кілька автомобілів та фіакрів. На вулиці була чудова погода. Зять ще щось там розказував про якісь витівки, оркестри. Тепер Перікур розумів причину свого полегшення, саме тому він і програв у цій битві, в якій не міг виграти, бо
А чого не розумієш — треба просто прийняти, — могли би подумати працівники «Лютеції», кладучи до кишені дари пана Ежена, який, все ще горланячи, високо підіймаючи коліна, довгими стрибками летів у напрямку до широко відкритих на бульвар дверей.
Пану Перікурові не треба було сюди їхати. Нащо йому та дивна затія? Добре, значить, краще повернутися. Оскільки він уже виїхав на бульвар Распай, зараз проїде повз «Лютецію», відразу поверне направо і вернеться. Покінчимо з цим. Від цього рішення йому полегшало.
