Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 234

Зусилля потрапили в ціль. Добрий знак.

— І що сказав ваш друг-міністр про мою «серйозну справу»?

Вони обоє вичекали паузу.

— Що її важко вирішити. Що ж ви хотіли... звіти вже розійшлися, це вже більше не таємниця...

Анрі не збирався відступати (тільки не зараз! він продасть свою голову за достойну ціну).

— Важко вирішити — означає неможливо?

— Де він, той чоловік? — спитав своє Перікур.

— У Парижі поки що.

Він замовк, розглядаючи свої нігті.

— А ви впевнені, що це він?

— Абсолютно.

Анрі провів вечір у барі готелю «Лютеція», вагаючись, чи треба попередити Мадлен (але навіщо, вона ніколи його не розшукувала).

Перші факти прийшли з вуст бармена. Усі тільки про нього й говорили, про того пана Ежена, який заселився сюди п’ятнадцять днів тому. З його появою все інше відійшло на задній план, навіть святкування 14 Липня. Вся увага належала цій людині. Можна було зрозуміти обурення бармена: «Уявляєте, він дає чайові тільки тим, кого бачить. Отож, коли він замовляє шампанське, він дає чайові тому, хто його приносить! А тому, хто його готує, — нічого не перепадає, от нікчема, скажу вам. А ви часом не його друг? А ота дівчинка, про яку йде мова, вона сюди не заходить, бар — не місце для дітей».

Від самого ранку, з сьомої години, Анрі вже розпитував персонал, посильного хлопчика, що приніс сніданок, покоївку. Потім замовив газети, щоб скористатися з нагоди поговорити з кимось іншим. Все ставало чимдалі зрозумілішим. Чесно кажучи, не дуже скромно той тип поводиться. Певен своєї безкарності.

Дівчинка, що забігала напередодні ввечері, була дуже схожа на ту, за якою він їхав вчора (або вона приходила побачитися з одним і тим самим клієнтом).

— Він їде з Парижа, — сказав Анрі.

— Куди? — спитав Перікур.

— Схоже, він покидає країну. Він їде опівдні.

Інформація робила свою справу, і він додав:

— Його запросто можна буде знайти, навіть якщо йому це вдасться.

«Запросто» — тільки люди його оточення вживають такі слівця. Пан Перікур не був таким уже спеціалістом у лінгвістиці, але його вразило це тривіальне слово в устах чоловіка, за якого він віддав свою доньку.

За вікном було чути військові марші. Чоловіки замовкли. За оркестром йшла ціла юрба, було чути вигуки дітей, вибухи петард.

Коли знову настала тиша, пан Перікур вирішив піти напролом:

— Я поговорю з міністром і...

— Коли?

— Як тільки ви мені скажете те, що я хочу знати.

— Його звати (він напевно прикривається цим іменем) Ежен Лярів’єр. Він зупинився в готелі «Лютеція».

Він став розказувати детальніше про все, що дізнався, щоб відплатити старому його ж монетою. Анрі розказував про розваги того жартуна, камерні оркестри, фантастичні маски, які закривали його обличчя, щоб його ніхто не бачив, колосального розміру чайові, а також про чутки, що той — наркоман. Покоївка розказувала, що вчора ввечері бачила його колоніальний костюм із пір’ям, а ще валізу...

— Як це, — перебив його пан Перікур, — пір’я?

— Так. Зелене. Ніби крила за спиною.

Пан Перікур вже крутив у голові якусь думку про цього шахрая. Вона складалася з усього, що він знав про такі злочини. Але вона не мала нічого спільного з тим, про що зараз говорив його зять. Анрі бачив, що пан Перікур йому не вірить.