Читать «До ніг твоїх я небо простелю...» онлайн - страница 20

— Якась вона у вас некомунікабельна, — скептично жартували інші батьки на вулиці, коли Лія відмовлялася гратися з їхніми дітьми.

Мама боляче сприймала ці слова. Але міняти щось не намагалася. Вона з чоловіком розуміла: у Лії ніжна, вразлива душа. Дівчинка не підпустить до себе будь-кого. А кому повірить і полюбить — то на все життя…

Минули шкільні роки. Як і планувалося, Лія вступила до музичної академії. Навчання там коштує дорого. Але Турганови — люди небідні, тому дівчина продовжувала займатися кінним спортом і професійною музикою.

Скрипка у її руках просто ридала. Велику роль у цьому відігравав не тільки талант Лії, а й професійний інструмент.

Це була та сама скрипка, з якою Ролан об’їздив півсвіту. Тепер вона у руках його донечки звучала не гірше.

— Ця дівчина має величезний дар, — казали викладачі академії. — Їй нічого робити в Україні. На неї чекає велике майбутнє за кордоном. Лію визнає світ, бо не грає, а душу виливає. В її руках скрипка не звучить, а розриває серце, плаче. Наче не музику слухаєш, а людські ридання.

Та сама вона своє майбутнє пов’язувала не з музикою, а з кіньми. На відміну від батьків вважала, що скрипка допомагає їй зблизитися з твариною, яку обожнює, а не навпаки.

Кобила Адель, яку Ролан викупив у кінному клубі для дочки, була її справжнім другом. Лія могла проводити у конюшні цілі дні, ще й залишатись до пізньої ночі. Це не означало, що дівчина не спілкувалася з однолітками. Турганова з капризного малого дівчати давно перетворилася на красуню: довге каштанове пишне волосся, струнка фігура, великі блакитні очі, пишні модельні губи.

Хлопці задивлялися на неї. Та Лія була неприступна. На відміну від однокурсниць в академії, які у свої двадцять вже й забули, що таке цнота, вона зовсім не поспішала жити. Вважала, що кохання має бути одне і назавжди. «Навіть уст її не торкнеться сторонній чоловік», — вирішила.

Така позиція дівчини тільки підігрівала інтерес сильної половини. Але вона не грала на публіку, не набивала собі ціну. Таке вже було її ставлення до життя. Не шукала принца на великому білому залізному коні. Усвідомлювала, що кохання може й оминути її скромну творчу особистість. Так буває. Люди інколи живуть одинокими. Часом думала, що, може, воно б і на краще, бо відчувала, що зради не переживе, вдруге не полюбить, не зможе, загине.

Образ коханої людини носила у своєму серці. Не могла пояснити, але знала, коли його побачить — відчує.

А покищо серце Лії належало Адель. Вони разом досягли чималих результатів у кінних змаганнях. Були й нагороди, й розчарування. Тренер вбачав майбутнє дівчини у цьому спорті. Адже такої гармонії між твариною і людиною він ще не бачив. Адель відчувала тепло, що випромінює її власниця: сама миє, часто навіть годує, гладить, вичісує. Тому у відповідальний момент ніколи не підводила.

Проте одна мить заставила Лію переглянути свої плани на майбутнє.

То було звичайне тренування, нічого нового. Дівчина вирішила вийти на поле, не одягнувши на кобилу мартингал: спеціальне пристосування у вигляді ременів, що не дає коневі високо підняти голову. Вважала, що Адель і так достатньо закута у свої спорядження. Їй буде легше долати перешкоди, коли буде вільніша.