Читать «До ніг твоїх я небо простелю...» онлайн - страница 22

— Ну-у, ну, заспокойся, — гладив збудженого Рашида, який фиркав і ставав на диби, не даючи одягнути вудила. — У тебе також сьогодні був важкий день, га? — посміхнувся.

Насправді кінь відчуває свого господаря. Настрій Марата передався тварині і вона хвилювалася.

Нарешті осідлав і заскочив на коня.

— Спочатку трохи походимо риссю, — погладив Рашида. — Потім пробіжимося, як завжди.

Повільно виїхав на спеціальне поле. Людей майже немає. Тільки двоє вершників розминають коней. Одна з них, здається, дівчина.

«Гарна постава, професійно тримається у сідлі», — подумав.

Але його мало цікавили присутні. Тут весь свій час Марат присвячував тільки Рашидові, розслаблявся, відпочивав.

Проте дівчина упізнала нового вершника у першу ж секунду.

«Не може бути! — мов грім серед ясного неба пролуналов її голові. — Ось звідки він мені такий знайомий. Я кілька разів бачила його тут, у клубі. Цей чоловік завжди такий поважний, зверхній, пихатий, нікого не помічає. Катається за межами визначеної території. Точно. Упевнена, що нетутешній, бо з’являється відносно рідко. О, Господи! Але ж сьогодні в електричці… Він мене точно упізнає, адже сфотографував наскрізь. Це хіба що амнезію треба мати, щоб таке забути».

Лія помітно занервувала. Адель миттєво відреагувала і показово фиркнула, задерши голову.

— Усе гаразд, моя королево, — заспокоїла дівчина, погладивши кобилу.

«Нехай би скоріше закінчував розминати коня й подався на своє поле гасати, — не заспокоювалася дівчина. — Якщо мене побачить — знову насміхатиметься. — Мимоволі натягнула кашкета так, аби не можна було розгледіти її очі. — А може він ще й небезпечний? — раптом блиснула думка. — Он який…»

Лія уважніше придивилась до Марата, який нічого не підозрюючи, вільним кроком байдуже їхав на коні.

Було зрозуміло — він не з когорти її однолітків: зріст вище середнього, міцна статура, незвичайна, якась вроджена грація, робили його схожим на давньогрецького бога; облягаючі чорні штани з м’якенької шкіри, високі спеціальні чоботи, вільна кофтина це тільки підкреслювали; стильна стрижка, акуратна борідка візуально додавали йому років, але дуже прикрашали обличчя, виражали мужність, силу. Погляд зараз був спокійним, але… Лія пам’ятала його незвичайні звабливі, такі теплі і зацікавлені очі у вагоні…»

Її шкірою пробігли мурашки.

Адель це відчула і різко зупинилася, як вкопана.

— Ей, ей, дівчинко моя, — занервувала Лія. — Тільки не зараз, прошу, — Марат якраз прямував у їх бік. — Я знаю, що ти любиш показувати характер, — ревно шептала тварині на вухо, — але благаю, рушай, — майже плачучи просила.

Та кобила була невблаганна. Вона вирішила постояти допоки її господиня не заспокоїться. На цьому крапка. Ніяка сила не зрушить її з місця.

«Треба було спокійно їздити, а не витріщатися на симпатичних вершників», — голосно фиркнула, ніби людським голосом промовила Адель.