Читать «До ніг твоїх я небо простелю...» онлайн - страница 16

Мимоволі глянула у дзеркало. Очам не повірила. Звідти виглядало якесь страховисько: надуті від плачу повіки звисали над почервонілими очима, волосся неакуратне, розкуйовджене. Жах!

«Лариса права, — раптом подумала. — З цим треба щось робити. Завтра встану іншою людиною: поверну собі колишню Ілону, сміливо гляну в очі колегам і… начальникові».

Марат усвідомлював, що робить боляче дівчині. По-своєму йому було жаль її. Але якщо не припинити їхні стосунки зараз — потім розійтися буде ще важче. Почуття й так поглинули її з головою. І як він, такий досвідчений у любовних справах, цього не помітив? Чому не зупинився раніше? Докоряв собі щодня, щохвилини.

Та на роботі Володіна вже знала своє місце і межу не переходила. Це його заспокоїло.

Тільки пані Діна все ще залишалася стривоженою. Відчувала — ця дівчина так просто не відступиться. Вона ще наробить клопоту Маратові…

* * *

— Мамо, ти знову за своє? — почувся сердитий голос Марата, який спускався з другого поверху. Сьогодні він ночував у неньки і вдосвіта мав виїхати в Мужіїв, на об’єкт Красовського, проконтролювати, як іде будівництво. Але на годиннику вже дев’ята. Надворі давно і високо світить сонце.

— Ой, привіт, синку, ти вже прокинувся? — підскочила з дивану мати, непомітно засовуючи його мобільник під подушку.

— Мамо! — підвищив тон, насупивши брови.

— Ну гаразд, — витягла телефон. — Я ть-тільки хотіла глянути, чи не телефонувала Ілона, — призналася. — А потім мобільник задзвонив, я злякалася, що ти почуєш і сваритимешся.

— Глянула? — суворо Марат.

— Та ні, звичайно. Не сердься, синку, я ж добра бажаю. Хіба кожна жінка так кохає, як Володіна? Вона ж…

Рахімов обміряв матір колючим, гнівним поглядом. Ірма підкосилася і миттю сіла на диван, ніби у неї блискавка вдарила.

Телефон у його руках завібрував.

— Ось, полюбуйся, — докоряв Ірму, — це Ігор. Думає, де мене чорти носять, коли він чекає. Так! — крикнув у слухавку. — Виїжджаю, буду через три години. Ага! Через три. Я тільки очі розплющив. Подякуй моїй матері, — на тому кінці почувся сміх.

— Ох, мамо, мамо, — потеплішав. — Ти мені сьогодні ледь усі плани не сплутала, — поцілував на прощання і бігцем подався до авто.

Дорога була наче й не далека: всього триста п’ятдесят кілометрів. На хорошій машині це кілька годин. Проте сьогодні справді все йшло якось не за планом. Марат цього страшенно не любив. Роздратований сів за кермо. Залізний кінь сопів, але не заводився.

— Тільки цього бракувало, — пробурмотів собі під ніс.

Ще одна спроба. Ще, ще. Ні. Новенький білий позашляховик нікуди їхати не збирався.

У відчаї Рахімов відкинувся на сидінні і глибоко видохнув. На мить заплющив очі.

Зосередився.

Викликав таксі.

Ірма все спостерігала з вікна другого поверху і боялася навіть з’явитися на очі синові. Адже сьогодні в усьому винна тільки вона одна. От якби авто не завелося на світанні — інша справа. А зараз… Краще мовчати й не дихати.