Читать «До ніг твоїх я небо простелю...» онлайн - страница 114

Із кладовища Марат поїхав раніше.

Лія зрозуміла. Додому він зараз не повернеться. Якийсь час побуде наодинці.

Дорогою заїхав на кладовище до Тимурової матері. Чомусь саме у цей день йому захотілося поговорити з нею востаннє. Відчував, що нитка, яка роками зв’язувала їх — розірвана.

— Ну, привіт, Ілоно, — сідаючи поряд, тихо промовив. — Ніколи не думав, що дякуватиму тобі за той безумний вчинок. Зла не тримав, але… зрозуміти теж не міг. Та зараз, здається, нарешті розставлені всі крапки над «і». Багато разів у молитві питав Бога, чому ти завагітніла. Якщо мені судилося мати дітей з Лією, навіщо він подарував мені сина від тебе? Тепер розумію… Тимур прийшов у цей світ дитям гріха, виконав свою місію — врятував брата і відійшов дитям світла. Якби не він… Мій хоробрий, сміливий, відчайдушний хлопчик… — із сильних батькових очей покотилися сльози. Обняв голову руками. — Всевишній — свідок, я любив його усім серцем. Бачив у ньому спадкоємця. На цьому світі дав йому усе, що тільки міг. Спочатку була думка поховати його тут, біля тебе. Але ні… Він — Рахімов. Тому лежить поряд зі своїм дідом Фархадом і старшим братом. Там колись лежатиму і я… Але… Боже… Він такий молодий… — важко дихаючи звів засльозені очі до небес Марат. — Йому було жити й жити… Шкода… Зараз він там, де ти й хотіла, — повним розпачу й жалю поглядом обміряв холодну фотографію. — Поряд з тобою. Бережи його. Хоча… — важко усміхнувся. — Знаючи Тимура, скоріше він берегтиме тебе…

— Тату! Таточку! — закричала Міра, коли вдома всі сиділи за сімейним столом і поминали Тимура.

Дівчинка вискочила з-за столу й підбігла до батька. Сумно обняла.

— Марате? — нічого не розуміючи, піднялася Лія. — Пробач, рідний, ми почали без тебе, — підійшла до чоловіка. — Я й не думала, що ти приїдеш.

— Чому? — здивувався Рахімов.

— Я… Д-думала, ти поїхав у будинок печалі…

— Чому я маю тікати? — обняв дружину. — Від кого? Хіба твій біль менший за мій? — важко глянув у її виснажені горем очі. — Хіба когось із присутніх не болить серце так само, як мене? — подивився на свою сім’ю, яка зібралася за столом.

— О-о, милий… — погладила його змучену голову Лія.

Вже ввечері, коли піднялися у свою кімнату наважилася відкрити чоловікові найсокровенніше.

— Я дізналася не дуже вчасно, тому мовчала. Нехай одне завершиться, а потім розпочнеться інше, — казала щось незрозуміле.

Марат напружився.

«О, Всевишній, що ще?» — застукало в його голові.

Відчував, що не витримає вже й найменший викид адреналіну. Серце на межі…

Зупинив на жінці здивований, важкий погляд.

— Я… У нас буде дитина, — поклала його руку собі на живіт. — Я вагітна, — сумно усміхнулася. — Думала сказати пізніше, але… Нехай у цьому океані печалі, що поглинув тебе з головою, буде хоч крапля радості…

Очі Марата засвітилися гірким щастям.

Під час смерті однієї дитини дізнатися про народження іншої…

Важко уявити, що має відчувати людина.

— Марате? — раптом не зрозуміла.

Його очі стали немов скляні, погляд застиг десь далеко, рукою він ухопився за груди.

— Печ-че, — ледь чутно прохрипів, щосили притискаючи руку. — Сер-це, дих-нути не мо-жу, т-так печ-че, — ледве видавав по слову, буквально синіючи на очах.