Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 7

— А все-таки, — сказала вона, склавши руки на грудях, — що, власне, сталося? У нас гурток останнім часом серйозно так змалів, знаєте. А ви тільки Дроном цікавитеся.

Пан Хаустхоффер із доброю посмішкою вже збирався щось відповісти, але завмер, хіба тільки вуха не здійняв чи там вусики-антенни не розвернув до вікна. Марта спершу не зрозуміла, в чому річ, а потім і сама почула: десь на проспекті вили, стогнали «борсукові» сирени. Із кожною секундою виття їхнє ставало дедалі голоснішим, нарешті воно злилося в єдину ноту, що дзвеніла так — аж скло у вікнах затремтіло. Це тривало недовго, секунд п’ять-шість, потім виття знову розпалося на окремі підвивання, що ставали тихішими, згасали…

Марта відчула, як по спині потягнуло холодком — звідкись ізнизу, від копчика, і вгору, до шиї.

— Не звертай уваги, — сказав пан Хаустхоффер. — Звичайні запобіжні заходи. Тебе це не торкнеться. Візьми-но. — Він вийняв із внутрішньої кишені візитівку того ж кольору, що й футляр для окулярів. Простягнув Марті картонний прямокутник. — Зателефонуй мені, будь ласка, якщо щось дізнаєшся про хлопчика чи його батьків. Рідні шукають, хвилюються. Кажуть, давно не виходили на зв’язок. Вдома їх теж не бачили, я у сусідів запитував. А за нинішніх часів, — додав він тим-таки доброзичливим тоном, — це погана ознака.

Пан Хаустхоффер підвівся, знову поглянув на годинник.

— Гадаю, вони вже почали вивантажувати. Ходімо, я відвезу тебе, куди скажеш.

— Зачекайте, — сказала Марта. — Хвилинку. Ви дещо забули.

Він обернувся, здійняв чорні акуратні брови. Хотів перепитати, але Марта не лишила йому такої можливості.

Звісно, це була справжнісінька авантюра. Імпровізація, на додачу надто ризикована. Хаустхоффер — це тобі, люба, не п’яненький пан Трюцшлер, навіть не Штоц. Поки він вважає тебе найзвичайнісінькою, ти, може, й у безпеці. Але якщо підставишся… якщо він збагне…

Марта не знала, хто він такий, але всім нутром відчувала: за все своє життя вона не зустрічала нікого небезпечнішого за цю людину із доброзичливим голосом.

І все-таки проґавити таку оказію вона не могла.

— Ми, — збрехала Марта, — домовлялися. Питання за питання. Ви спитали. Тепер моя черга.

Він завмер, остовпів, наче знову почув сирену. Зморгнув раз, вдруге.

— Так, — сказав. — Так. Запитуй, звісно ж.

— Ви були у лікарні. Коли привезли батька… й інших. — Марта облизнула губи. Погляд від Хаустхоффера не відводила, дивилася прямо в очі. Тисла поглядом. — Що із ним сталося? З ними всіма.

Він мовчав секунди дві-три, але їй здалося — довго, нестерпно довго. Тиснути було важко, наче самими кінчиками пальців втискати величезну пенопластову пластину у ванну, заповнену по вінця смердючим желе.

— Що сталося? — перепитав пан Хаустхоффер. — О. Дійсно. Гарне питання. — Він моргнув ще раз і раптом посміхнувся їй м’якою, котячою посмішкою. — Добре, коли діти турбуються про батьків. І погано, що їм не завжди повідомляють правду.

Марта чула його зараз наче з-за товстелезної пластини пенопласту, обклеєної старою ватою. І пластина ця повільно, невблаганно притискалася до її обличчя, вичавлювала повітря з легенів, рішучість — із серця, надію — з душі.