Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 9

Навряд чи, звісно, цингани зупинили б пана Хаустхоффера, якби він вирішив силоміць змусити Марту їхати з ним. Та й звичайні пішоходи теж не допомогли би, в цьому вона не сумнівалася.

А коли так — чого смикатися? Нехай собі відкриває душу. До речі, на зустріч вона дійсно запізнюється, причому з його вини.

Справжню адресу Марта йому, ясна річ, не назвала. Попросила зупинитися за квартал, він мовчки кивнув і рушив з місця.

За кермом, хоч як дивно, вся балакучість пана Хаустхоффера вичерпалася — і це при тому, що їхали вони вимерлими, прямими вулицями. Марта сиділа, виструнчившись, щоб не торкатися спинки тим місцем, де шкіру досі трошки пощипувало. У салоні пахло карамеллю, та настільки люто, що вона озирнулася: чи не стоїть на задньому сидінні ящик із цукерками. Ящика не було, і взагалі все тут мало такий вигляд, наче машину щойно придбали в автосалоні.

Пан Хаустхоффер стежив за дорогою цими своїми опуклими очима, ледь помітно посміхався. І мовчав, наче Марти поряд із ним взагалі не було. Тільки коли зсаджував, наче оговтався.

— Щодо Маттеуса, — сказав пан Хаустхоффер, — все-таки не забудь, прошу. Особливо якщо з’явиться найближчими днями.

— А потім, значить, він вам уже буде не потрібний?

Пан Хаустхоффер перегнувся через сидіння, подивився на Марту з вікна знизу вгору.

— І ще от що. — Запитання він, ясна річ, проігнорував. — Не варто собі брехати, Марто. Самообман — дороге задоволення, особливо за нинішніх часів. І боятися мертвих — теж не варто. Це безглуздо, знаєш. Боятися слід живих.

Забирайся до щурячої матері, думала Марта, дивлячись, як його машина повертає за ріг. Хай би що ти там собі вмів, мала я на увазі і тебе, і твої вміння. І велемудрі твої фразочки, до речі.

Вона поглянула на мобільний — певно, вже одна-дві стурбовані смски прилетіли, — але ні, у папці вхідних було порожньо.

Як і на вулиці, подумала Марта. Та що взагалі відбувається із цим містом?!

Вона рушила до площі Трьох Голів, кожен крок гулко відлунював від стін. Із вікон тут теж лунали звуки трансляції і теж посилювалися кам’яними стінами. Це був, певно, не концерт, хоча Марта все ніяк не могла второпати, що ж тоді.

Погода, до речі, виправилася, на небо визирнуло цілком собі затишне, тепле сонце. Як на кінець вересня дуже непогано! І вдало для Марти: вона не проти прогулятися — якщо, звісно…

Тут вона збагнула, що гамір, який долинав із вікон, не просто став гучнішим — він наче перенісся вперед, туди, куди Марта якраз прямувала. Наче на площі встановили нарешті давно обіцяний екран і тепер транслюють це незрозуміло що для всіх бажаючих.