Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 6

— Кого?

Пан Хаустхоффер поглянув на неї з-над вузьких скелець:

— Маттеуса Ольчака. Одного з твоїх підопічних. Його матеріали, серед інших, з’явилися в останньому числі вашої стінгазети. От уже, — він знову поглянув на циферблат, — хвилин тридцять п’ять як обнародуваної в Мережі.

У номері було кілька матеріалів, але Марта одразу здогадалася, про який саме запитує акуратний пан Хаустхоффер. Подумала: спершу Штоц, тепер цей. Далися їм ті горщики.

Якщо, звісно, справа у горщиках.

— Ви про Дрона, — сказала вона, посміхнувшись. — То ми від безнадії, якщо чесно. У нього всі тексти дубуваті, ніколи нічого не поставиш, але не можна ж увесь час відмовляти, це жорстоко. Та й у нас терміни, а всі розхворілися.

— Марто, — сказав він м’яко, — ми ж дорослі люди. Ти ще й поспішаєш. Мені повторити запитання?

Вона стенула плечима:

— Та ні, не треба. Я просто подумала, ви через статтю, вона справді має дивний вигляд. А бачила я його… тижні зо два тому, щось таке. У спортзалі, коли макулатуру збирали. Після цього він у гурток не приходив, може, образився і попросив батьків, щоб перевели до якогось іншого. Так буває. А вам він, якщо не секрет, навіщо?

Пан Хаустхоффер слухав її і робив позначки у блокноті. Потім перегорнув сторінку, спитав, не підводячи погляду:

— А що його друзі? Не згадували раптом — хоч на уроки ходив?

— Я не запитувала…

— Але взагалі, — провадив він тим-таки тоном, навіть не дослухавши, — дивно: «образився і попросив, щоб перевели». Якщо не помиляюся, за весь час твоєї роботи в Інкубаторі жодна дитина з гуртка пана Штоца не пішла.

Вона ледве стрималася, щоб не гримнути, мовляв, якщо ви такий поінформований, якого вужа вдерлися сюди й ставите свої запитання.

Та ні, подумала Марта, ти ж на це й розраховуєш, я знаю. А от не дочекаєшся.

Вона знову стенула плечима:

— Раніше — не йшли, а тепер почали. Пан Штоц другий тиждень у відрядженні… Та чого це я, ви ж самі все знаєте.

Пан Хаустхоффер нарешті відволікся від свого нотатника.

— Ну, — сказав, — не слід мене переоцінювати. Я не всезнаючий, на жаль. То, виходить, від того понеділка Маттеус Ольчак на прізвисько Дрон в Інкубаторі не з’являвся? І у школі, вочевидь, теж — принаймні ти його там не зустрічала.

— Не зустрічала, — як на сповіді, зізналася Марта. Останній раз вона бачила Дрона, коли він — якраз у понеділок — заявився в гараж разом із Паулем Бударою та Жуком. Коли приніс їй подарунок на день народження.

Подарунок цей був із нею й зараз: великий, бурштинового кольору жолудь на срібному ланцюжку. Дрон так пишався ним: «ми його знаєш, як здобували!.. всією редакцією!..»

Про те, що батьки повезли його до якоїсь троюрідної тітки, Марта дізналася випадково, за кілька днів. І особливої уваги не звернула: повезли та й повезли, зараз у Нижньому Ортинську не кращі часі, може, робота якась трапилась чи інші причини з’явилися. У неї вистачало власних клопотів, щоб забивати собі голову такими речами.

Треба, подумала вона, перечитати. Що ж він там такого стрьомного навигадував, наш Маттеус.