Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 29
Володимир Арєнєв
— До завтра ніяк не почекає? — суплячись, спитала мачуха. — Я би не хотіла, щоб ти глухої ночі…
— Завтра в мене бібліотека, треба до понеділка добити проект. А пан Штоц двічі підкреслив: питання супертермінове. Ну хочеш, поїхали разом?
Ясна річ, Еліза відмовилася, на це Марта й розраховувала. А щоб остаточно перехилити шальки терезів на свою користь, додала:
— Я зателефоную Стефу, в нього там неподалік тренування, попрошу, щоб провів.
Мачуха кілька секунд вагалася, потім кивнула:
— Гаразд. Телефонуй от просто зараз, при мені. Якщо він погодиться — можеш їхати. Ні — тоді без образ, не пущу.
Марта зателефонувала. Трубку він узяв з другого разу. Захеканий, підтвердив: та не питання, виходитиму — наберу, а зараз вибач — тренер лютує, коли ми відволікаємося.
Вони сіли до маршрутки, мачуха вийшла раніше, а Марта їхала, дивлячись на вечірнє місто, і думала про те, як багато всього сталося за якихось півдня. І ще про те, як же ж їй пояснити Елізі: на завод Марта з документами не піде, ні цього вівторка, ні якогось іншого, за жодні університети світу. Просто не зможе себе змусити.
Розділ 4
Заснути й снити
Флейту Марта почула звіддалік, ще коли йшла від зупинки до брами. Голос лунав тонко і ламко, весь час уривався і весь час починав спочатку. Одну й ту саму ноту, раз за разом.
І раз за разом — безуспішно.
З тієї ночі Марта тут жодного разу не була — ну, принаймні фізично. А у снах вона якось не звертала увагу на огорожу й браму, тож тепер на неї чекав сюрприз. Гіппель з якогось дива взявся переоснащувати не тільки склепи. На місці колишньої огорожі — цілком собі ажурненької та проникної для не надто гладкої людини — зараз у небеса здіймалося щось на кшталт сітки, якою обгорожують шкільні стадіони. Ну, ясна річ, із різними там візеруночками: скорботно похилені лілії, профілі плакальниць та ін. у тому ж дусі, — але факту це не відміняло. Паркан у два людських зрости, це що взагалі таке?!
Марта навіть роззирнулася, чи, бува, немає десь поряд сторожових вишок або колючого дроту, замаскованого під, наприклад, стилізоване ялинкове гілля. Дроту та вишок не було, але біля брами сиділи, виваливши язики, три кресальних собаки. Чорнющі, немов смола, банькаті, з дуже уважними поглядами.
— Ну привіт, — сказала Марта. — Приїхали. І що мені з вами тепер робити? Між іншим, ще восьмої немає, кладовище відкрите для відвідувачів, до вашого відома.
Собаки сиділи й вилуплялися. Судячи з морд, вони справді
— От, до речі, дивно: жодного разу не бачила, щоб таких, як ви, водили на завод. Це ж, виходить, у вас має бути безліч доброти. Тонни просто. А ви сидите й не пускаєте — і де логіка?
— Та проходь уже. Влаштувала тут цирк.
