Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 31

Справа була не в мобільному, і вони обоє це знали. Тобто мобільний у нього справді не відповідав, батько вимикав його на день, от годин до восьми. Казав, що сенсу немає: через зварювання, мотори та інше все одно дзвінка не почує.

Але Марта навіть не намагалася телефонувати. Взагалі за ці дванадцять днів бачилася із ним двічі, коли заходив за черговою порцією яблучного пирога. Вдома він тепер не бував, його нічні зміни в Гіппеля якось самі собою перетворилися на цілодобові. Сам Гіппель приїхав назавтра після її дня народження, пояснював про понаднормові, катастрофічний стан у місті, нехлюйство чиновників. Тепер Марта здогадувалася, про що він говорив тоді по телефону на кладовищі. Тепер — знала, що було у величезних білих фурах із написами «Свіже м’ясо» на борту.

Хто був у цих фурах.

Але якщо чесно, ані фури, ані пояснення Гіппеля її не хвилювали. А що батько не ночував удома… мабуть, Марту це навіть влаштовувало. Давало час подумати. Зрозуміти, як взагалі ставитися… до всього.

Ставитися — але не діяти, от у цьому вона від самого початку все для себе вирішила. Мертвий чи живий, вбивав чи тільки стріляв, це був її батько. І справа навіть не у батькові як «батькові». Звісно, родинні зв’язки — лише пережитки минулого, атавізм. Достатньо поглянути на Чепурунового батю, який тверезим останній раз був, мабуть, років сімнадцять тому — і приблизно тоді ж останній раз по-справжньому радів, що в нього є син. Чи он узяти батьків Стефа, для яких він на кшталт породистого рисака: дорого утримувати, натомість завжди є чим козирнути в розмові з приятелями.

Так-так, її власний батько теж дбав про неї, чимось жертвував заради Марти, віддавав їй краще — та суть не в тому. Він любив її, любив по-справжньому. Може, не часто говорив про це. Може, бував вдома не так часто, як їй хотілося би. Але це все зараз значення не мало.

Та чого вже там — ніколи не мало.

Тому Марта не збиралася здаватись. Вона не відвернеться від нього, зробить усе, щоби знайти ліки… адже якщо можна зробити так, щоб мертвий ходив, посміхався, говорив, — значить, має бути спосіб, який дозволить його оживити по-справжньому. Хай би що там брехав пан Хаустхоффер.

Зрештою, думала вона, все завжди зводиться до одного. До ціни питання, чи не так? То хай, Марта заплатить цю ціну, — хоч би якою вона виявилася. Заплатить без заперечень, не торгуючись.

Це рішення далося їй легко, не було тут про що думати, не було над чим розмірковувати.

Легко робити непрості речі: підтримувати того, хто здатен віднайти вакцину (раптом вона допоможе батькові?), читати старий фоліант, подарований Чепуруном (раптом там є потрібний рецепт?..).

Набагато складніше робити щось по-справжньому просте. Наприклад, розмовляти з батьком після всього, що він про себе розповів.

Кожного дня вона запитувала в себе одне й те саме: що тебе більше лякає? Те, що він мертвий, — чи те, що там, за рікою, стріляв по співвітчизниках твоїх бабусі й мами?

Відповіді Марта досі не знала.

— У нас мало часу. — Батько сидів і уважно дивився на неї із затінку. Марта шкірою відчувала його погляд. — От-от буде восьма, тобі доведеться йти. Я викличу таксі.