Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 28

— Доброволець, — тихо сказала Марта, — це коли з власної волі. А не коли приводять на повідці.

У дитинстві вона взагалі гадала, це такий жарт — про те, що на заводі добрив почали видобувати доброту. Всі ці «тільки від нас самих залежить, чи вродить добрий врожай», листівки, реклама по телику. І знаменитий номер у «Вані на дивані», десь за півроку до того, як програму закрили.

Потім Марта помітила, як змінився Пірат дядечка Костаса. Завжди доброзичливий і товариський, просто як дядечко, — він раптом став іншим. Не злим, не сумним. Просто до всього байдужим. Він терпляче ходив слідом за дядечком, коли той його вигулював, так само дозволяв себе погладити та пригостити смаколиком. Ні, навіть не дозволяв. Здавалося, частунки, прогулянки, та що завгодно — все він сприймав як щось, що відбувалося не з ним.

От тоді Марта вперше дізналася про найновіші досягнення вітчизняної науки. Про прорив у сільському господарстві, про ноу-хау, таємницю якого так завзято намагаються викрасти шпигуни закордонних і особливо заморських держав. Але країна боролася й протистояла, у єди-ному порусі, всі, від немовлят до старців. І вірні, безсловесні друзі людини також докладали свою посильну частку до цієї боротьби.

Так принаймні казали по телику. А от у самому місті про завод добрив говорити було якось не заведено. Певно, щоб не полегшувати життя заморським шпигунам.

Людей у ті роки не здоювали, добровольців уперше почали приймати роки три тому. Платили, зрештою, копійки: концентрат виходив ріденьким, малоефективним. З іншого боку, ніхто з донорів не ставав схожим на собаку дядечка Костаса. Або, принаймні, Марта про такі випадки не чула, — та, знову ж таки, спеціально вона цим не цікавилася.

Вони з Елізою мовчки йшли вздовж паркана до зупинки. Тут на асфальті теж були надряпані перекинуті клітки — а поряд нова емблема. Страус, що сунув голову в пісок і повернувся до клітки дупою із пишним пучком пір’їн.

— До речі, — кашлянула мачуха, — щодо добровольців. Ти спитала, коли ми заходили…

— Я правда здивувалася.

— Я зрозуміла, зрозуміла. Вони… ті люди… Знаєш, я не готова їх засуджувати. Ані тих, ані цих, із собаками. Зараз непрості часи, Марто.

Марта якось примудрилася втриматися й не пхикнути. А тепер на численні заявки телеслухачів — лідер хіт-параду всіх часів та народів, вічна пісня «У нас непрості часи». Тьху, від Елізи на таке якось не очікувала!..

— Та одну річ, — сказала мачуха, — я хочу прояснити. Хай би що сталося з нашою сім’єю, я ніколи не допущу, щоб ми працювали донорами на заводі добрив. Розумієш?

Кілька тижнів тому щодо «нашої сім’ї» Марта ох і знайшла би що відповісти, не сумнівайтеся. А тепер — промовчала. Авжеж, звучало це надто гучно — «наша сім’я» — та вже без лицемірства. І не тільки тому, що сучий кіт Будара щез із горизонту, ну, хіба що нові порції яблук передавав. Взагалі якось після Мартиного дня народження все пішло по-іншому. Не ідеально, але… простіше, чи що.

Коротше, Марта лаконічно відповіла: «Розумію», — і далі вони ще трошки пройшли без зайвих слів. А вже на зупинці вона сказала, що у супермаркет зараз не може. Бо збиралася заскочити до батька. Пан Штоц дуже просив якнайшвидше йому переказати, мовляв, хоче бачити; якісь оргпитання, здається; ні-ні, Марта нічого такого, оцінки норм і поведінка теж, хоч зараз щоденник покажу, хочеш?