Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 13

— Скажемо! — вигукнула жінка, що стояла перед Мартою. Поправила сумочку, пересунула, щоб надійніше, кудись собі на живіт, стрільнула поглядом на сусіда в модній куртці. Наче випадково присунулася до нього, зачепила плечем. Років їй було сорок, не більше, вдягнена пристойно. Працює, подумала Марта, у перукарні чи менеджером у супермаркеті. А може, бухгалтером на великому підприємстві.

— Заразу! — палко видихнула жінка. — Треба! Винищити!

— Якщо дозволите, я передам ваші слова. Нехай у столиці знають про думку простих людей, громадян країни. І нехай приймуть вольове рішення! Досить уже панькання.

Прості люди, громадяни країни, одностайно підтвердили: досить!

— А тепер погляньте в обличчя тим, хто вбивав наших побратимів. Убивав і далі вбиває!

Хлопець у камуфляжі підійшов до куба посеред сцени, смикнув за брезент. Той поповз із вкрадливим, зміїним шурхотінням. Потім завмер, зачепився за один із кутів, і хлопець у два кроки підбіг, смикнув, брезент нарешті з’їхав остаточно — і стало видно клітку із вертикальними ґратами. Невидимий оператор спрямував камеру, збільшив зображення — на екрані з’явилися три темні постаті. Постаті сиділи на металевій підлозі, обхопивши коліна руками. Дивилися просто перед собою, кудись над людськими головами.

— От вони, — відкарбував хлопець у камуфляжі. — Вбивці. Нелюди. Песиголовці.

Натовп засвистів, завив.

Марта спершу нічого не зрозуміла. Це жарт, подумала вона. Чи щось на кшталт середньовічного карнавалу, коли вулицями возили ряжених артистів, які зображували демонів, тролів, ропух із людськими головами… Але ж цих, у клітці, навіть вдягти толком не зуміли: всі троє були у вицвілих шортах, із голими торсами й абсолютно звичайними, людськими головами. Хіба що пообростали більше звичайного — ну то чи велика небувальщина; якщо їх везли з-за лісу, де би взяли ліцензійні ножиці, а із ножем морочитися не схотіли…

Подумала — і сама ж себе осадила: до чого тут ножиці й узагалі їхнє волосся, що ти верзеш, курко безголова?! Перед тобою троє людей в клітці. Не песиголовців, не чудовиськ. Згадай, ти ж бачила і вживу, і на картинках, — песиголовці взагалі жодним чином не схожі на цих от. Вони вищі, руки-ноги в них довші. І обличчя витягнуті, благородні такі, з коротким білим хутром, і вуха більші.

А якщо це не песиголовці, звичайні люди — що вони роблять у клітці? Чому їх туди запхали?

І головне: чому цим питанням не переймаються інші люди на площі?

— Дивіться на них, дивіться уважно! Кожен із них вбив вашого батька, сина, вашого чоловіка! Наших побратимів! — Хлопець у камуфляжі вищирився, вихопив з-за спини короткий гумовий кийок. — А ну встати! — прогарчав він бранцям. Кийок протарабанив по ґратах в один бік, потім в інший. — Встати, я сказав! Хай чесні люди вами помилуються, тварюки! Не хочете? Вони не хочуть, чуєте? Ну то ми допоможемо, еге ж?

Цього разу хлопець не чекав на реакцію від глядачів — він затиснув кийок під пахвою, носком берця відкинув складки брезенту й присів.