Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 15

— Так! — гаркнув у Марти над вухом фізрук: — Тааак їх! Нехай тепер потанцюють!

Тітка-менеджериця вже відверто терлася стегном об сусіда в модній куртці; його рука лежала в неї на сідниці.

Обидва при цьому очей не відводили від сцени.

— Додай напруги! — хрипко вигукнула менеджериця. — Не шкодуй!

Замість цього хлопець у камуфляжі прибрав ногу з педалі й похитав головою:

— Та ну, друзі, ми ж із вами не вбивці. Ми — не вони! Дотримуємось міжнародних конвенцій. Та й суто по-людськи, самі розумієте…

Натовп розуміти не бажав. Пролунав обурений свист, «Ганьба!» — загукали звідусіль, «Ганьба!», «Вони вбивали наших хлопців, а ти їх жалієш!..»

Хлопець безпорадно розвів руками, всміхнувся, мовляв, підкорююся волі більшості — і знову натиснув на педаль. Постаті в клітці затанцювали, засмикалися. Площа завила.

Марта помітила, як до мускусного, звірячого запаху додалася несподівана нотка. Наче десь неподалік смажили шашлики, причому не догледіли й ті почали підгоряти.

У череві в Марти щось смикнулося, стислося в клубок — і вона тільки дивом останньої миті примудрилася втримати потяг. Почала дихати рівніше, намагаючись не звертати уваги на гіркоту в роті. Думала про що завгодно: про спітнілу шию менеджериці, про бездоганну, відточену роботу невидимого оператора, про те, що навіть посеред натовпу тебе трусить від остуди, від жаху та відрази, і нічого ти з цим не вдієш, ох, треба забиратися звідси якнайшвидше, поки не сталося щось іще паскудніше, щось незворотнє, таке, після чого ти ніколи не зможеш спокійно дивитися в очі власному відображенню в люстерку.

Вона почала проштовхуватися крізь натовп, використовуючи той самий прийом: дивлюся перед собою, роблю крок убік, вибачте-перепрошую, мені терміново, у мене вдома батько… — і тут наче в голові взяли й клацнули перемикачем. Всі ті невидимі хвилі, що котилися до помосту й клітки… Марта раптом побачила їх наче з висоти. Не хвилі — нитки, м’язи. Вони тяглися від кожного з тих, хто стояв тут, на площі. Перепліталися одна з одною. Зросталися намертво. Набрякали від енергії, що їх переповнювала. Напружувалися до краю, тремтіли, вібрували.

І хтось — щось! — торкалося цих ниток, цих струн. Керувало ними. Змушувало лунати в унісон, єдиною злагодженою мелодією.

Страшною мелодією.

Марта затнулася, не закінчивши крок, хтось плечем штовхнув її, мовляв, не стовбич, закриваєш, — але вона навіть не обернулася. І з місця не зрушила.

Струни тремтіли, дзвеніли.

Вона потяглася до них і спробувала розплутати, а ще краще — розірвати. Десь далеко, на іншій планеті, хлопець у камуфляжі то тиснув на педаль, то відпускав її. І підскакували три постаті в клітці. І вив, стогнав, ревів натовп.

А Марта даремно хапалася то за одну, то за іншу нитку — і в роті гіркота перемішувалася зі смаком заліза, плечі боліли, пальці тремтіли, зап’ястки вивертало так, наче вона тягнула на себе бетонні двері — шорсткі, непідйомні двері, які — тільки заґався, необережно смикни! — мокрого місця від тебе не залишать.

Зрештою Марта втратила й натяк на надію й тягла вже суто з упертості — і от тоді одна з ниток із оглушливим дзенькотом лопнула.