Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 12

— Вони, — казав хлопець, — знали, на що йдуть. Все це — свідомо, для розпалювання. Для провокації. І дивіться, це що ж виходить! Адже скільки невинного люду загинуло, подумати страшно. А скільки назавжди покалічено. Я не здивуюся, якщо у кожного в цьому місті хтось та постраждав там, за лісом. Сім’ї розпалися, долі знівечено. А їм — їм тільки цього і треба! Ми тому і привезли. Спеціально. Щоб ви самі побачили. Щоби сказали. Дали зрозуміти. І самі щоб зрозуміли. Бо так далі не можна, правда ж, друзі?

Судячи із захопленого реву у відповідь, друзів у хлопця було півплощі, не менше.

— Моя думка: треба щось із цим робити. Раз і назавжди — рішуче, без панькання. Це, знаєте, як із ураженим органом, будь-якого лікаря спитайте — він вам скаже. Якщо різати треба — значить, треба.

— Треба! — вигукнули з натовпу.

— Давно вже час! — просто над вухом у Марти прогорлав хтось інший. Вона обернулася і виявила, що це їхній новий фізрук. Вдягнений він був не по-фізручому: толстовка із накинутим на голову капюшоном, на руках шкіряні рукавички. Очі в нього блищали, язик час від часу посмикувався, облизуючи губи, хоча спиртним від фізрука навіть не пахло. Марту він не впізнав. — Час! До клішнявої матері с-с-сучих дітей! Всіх, всіх до одного!

— Так ми і зробимо! — відгукнувся хлопець у камуфляжі. — Вірите, друзі?! Так і зробимо, неодмінно! Заразу! Треба! Винищити! — Кожне слово він підкреслював здійнятою рукою із націленим на натовп пальцем. — Так і скажемо!