Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 127

— Зачекай-но… Хочеш сказати, вона вкрала у вас… але що?

Батько знизав плечима — дуже теплий, живий жест. Марту раптом накрило хвилею бездонної туги: як же ж я за ним скучила, господи!..

— Це я і намагаюся тобі пояснити, — сказав він спокійно. — Якщо ти був за рікою чи у Середгір’ї, ти змінюєшся. Ти можеш це прийняти і жити далі — таким, яким приїхав. Можеш спробувати змінитися ще раз, щоб наново пристосуватися до звичайного життя. А можеш зробити вигляд, що нічого не сталося. Але це брехня, Марто. І брехати собі весь час не вийде, хоч як намагайся.

Марта хотіла спитати про третю угоду, просто щоб не мовчати, та цієї миті двері під’їзду рипнули і просто на них обох рушив якийсь хлопець із невеличким заплічником.

— Світла немає? — спитала Марта.

Він завмер, потім хитнув головою:

— Ні, й неясно, коли ввімкнуть. Ліфт теж не працює.

За голосом Марта впізнала його, посвітила мобілкою:

— Ти? Що ти тут робиш?

Яромир, новий залицяльник Ніки, недбало стенув плечима:

— Забігав до приятеля. Якісь проблеми? До речі, дякую, що тоді заступилася.

Він поглянув на батька, кивнув йому, вітаючись, але батько навіть уваги не звернув. Стояв, трохи задерши підборіддя, й наче прислухався до чогось.

— Упевнена, що все гаразд? Ну… тоді бувай.

Яромир недбало здійняв ліву долоню, потім пішов кудись до гаражів. Праву руку так з кишені й не вийняв.

— Та’?

Батько подивився на неї і сказав:

— Так. Підемо. Не певен, що твій Штоц захоче з нами сьогодні розмовляти, але якщо вже ми тут…

* * *

Марта була в гостях у Штоца кілька разів — не сама, звісно, а з хлопцями та дівчатами з класу. Він пригощав чаєм із печивом, дозволяв брати додому книжки з власної бібліотеки. Щоправда, далі кухні не пускав, казав, у нього в кімнатах творчий розгардіяш, — та ніхто з цього приводу особливо не напружувався. Хоче людина зберегти особистий простір, чому б не поставитися з розумінням. Особливо якщо сам живеш із предками, які намагаються встромити свого носа в усе, чим займаєшся.

А кухня в Штоца була затишна й водночас простора: п’ятеро-шестеро легко вміщалися. До себе в гості Штоц запрошував не сказати щоб найталановитіших — той-таки Артурчик Цукор-Сіль на талановитого в жодному разі не тягнув, — швидше тих, в кому розгледів щось таке.