Читать «Джон Ґрішем. Інформатор» онлайн - страница 14

— А чому нас це має цікавити? Ми шукаємо щось на нього чи на суддю-корупціонера? — озвалась Лейсі.

— Слушне зауваження, — погодився Гейсмер. — Кажете, Маєрс натякав, що цей суддя — жінка?

— Схоже на те, — відповіла Лейсі. — Важко сказати.

Гейсмер подивися на Саддел і промовив:

— Мені здається, у Флориді є певна «політкоректна» кількість жінок-суддів?

Жінка глибоко вдихнула і відповіла у своїй звичній манері, оперуючи конкретними даними:

— Залежить від того, про що саме йдеться. У нас багато дівчат займаються справами, пов’язаними з транспортом тощо, але, як на мене, це не те, що ми шукаємо. У Флориді шістсот суддів, з них приблизно одна третина — жінки. Пробувати здогадатися, про кого йдеться, — марна справа.

— А ця так звана «мафія»?

Саддел вдихнула стільки повітря, скільки дозволили її хворі легені, й відповіла:

— Тут теж важко щось із певністю сказати. Колись існували Діксі мафія, Техаська мафія, «Реднек» — усі ці бандити схожі. Мені здається, вони більше хизувалися, ніж дійсно чинили злочини. Просто купка шибеників, які полюбляли продавати віскі й ламати ноги. Однак я не зустрічала жодної згадки про Прибережну мафію. Не буду стверджувати, що такої не існувало, але я не знайшла нічого.

Голос жінки раптом затих — вона намагалася зробити ще один ковток повітря.

— Але зачекайте, — докинула Лейсі. — Я натрапила на статтю у газеті «Літтл-Рок», яка вийшла сорок років тому. Там яскраво описана історія чоловіка на ім’я Ларрі Вейн Фаррел, що володів мережею рибних ресторанів. Як ви уже, мабуть, здогадалися, у його закладі можна було купити не лише рибу. З часом він розширив поле своєї діяльності до грального бізнесу, проституції та торгівлі краденими авто. Усе, як говорив Меєрс: Ларрі разом із братом приїхав із Півдня, постійно співпрацював з шерифом. З часом банда осіла в Білоксі. Це довга стаття, а тому не буду стомлювати вас деталями, скажу лише, що за цими хлопцями тягнувся шлейф із мертвих тіл.

— Дуже вичерпна інформація, дякую, — сказала Саддел, яка знову могла говорити.

— Будь ласка.

— Мене цікавить ось що. Якщо Маєрс все ж напише скаргу, ми будемо змушені її прийняти й розпочати розслідування, яке може виявитись дійсно небезпечним. Чому б нам просто не передати справу ФБР? Він же не зможе завадити нам це зробити, чи не так? — запитав Г’юго.

— Звісно, не зможе, — відповів Гейсмер. — Так ми і вчинимо. Не він контролює це розслідування, а ми. Тому, якщо нам потрібна буде допомога, ми по неї звернемося.

— Тож ми беремося за цю справу?

— Атож. Чесно кажучи, в нас немає вибору. Якщо Маєрс звернеться зі скаргою на неправомірні чи корупційні дії суддів, нам не залишиться нічого іншого, окрім як втрутитись. Саме так усе й буде. Вас це бентежить?

— Ні.

— Лейсі, а у вас є якісь сумніви?

— Ні, жодних.

— Що ж, сповістіть містера Маєрса. Якщо він захоче почути це від мене особисто, я йому зателефоную.

До Маєрса вдалося додзвонитися лише через два дні. Коли ж це нарешті сталося, він не виявив жодного бажання розмовляти з Лейсі чи Гейсмером. Пославшись на брак часу й нагальні справи, пообіцяв зателефонувати згодом. Сигнал був слабким, зі слухавки лунало рипіння. Скидалося, що співрозмовник десь дуже далеко. Наступного дня Маєрс дійсно зателефонував Лейсі, але з іншого телефону, й попросив передати слухавку Гейсмеру. Той запевнив, що справа вважатиметься пріоритетною і розслідування почнеться без зволікань. За годину Маєрс зв’язався з Лейсі: він хотів іще раз зустрітись, щоб обговорити справу. Мовляв, йому відомо ще багато деталей, які важко викласти письмово, а також є важлива інформація, що знадобиться слідству. Поки така зустріч не відбудеться, наполягав Маєрс, він не буде писати та подавати скаргу.