Читать «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці» онлайн - страница 37

Нам було дуже весело. Щоб кельнер нас не почув, ми перешіптувалися, ніби змовники чи закохані. Все нас тішило. Здавалося, начебто ми перебуваємо в якомусь своєму, особливому, надприродному світі.

Кава з вершками виявилася несмачною бовтанкою, та мій новий приятель з дуже серйозним виразом пояснив, що коли я питиму тільки чорну каву, то осліпну, бо в мене блідо-зелені очі. Він, звичайно, скористався нагодою, щоб зробити традиційний комплімент про мій «таємничий погляд» і про «неземний блиск» моїх зіниць.

Я повинна була зустріти на Північному вокзалі подругу Кароліну, що мала приїхати амстердамським потягом. Вокзал був недалеко. Сімон, звичайно, захотів піти зі мною й до того ж пішки. Втім, я мала б написати: «Сімон вирішив, що ми підемо пішки», бо його схильність до фантазування дивним чином поєднувалася з владністю.

Ми перебували в чудовому настрої. Сімон примудрявся на ходу вигадувати найрізноманітніші історії про місця, якими ми проходили, і про перехожих, що нам зустрічалися. Але він повів мене якимсь непростим шляхом, якого й сам до ладу не знав, — то був безлюдний провулок, начебто найкоротша дорога до вокзалу.

Зрештою ми остаточно заблукали. Я боялася запізнитись і витівки Сімона вже не веселили мене. Тому з великою радістю зупинила таксі, несподівана поява якого в цьому глухому провулку здалася мені благословенням долі.

Перед тим, як попрощатися зі своїм невдатним провідником, який відмовився їхати зі мною, посилаючись на безглузді причини, я все ж призначила йому побачення наступного дня, причому під умисне безглуздим приводом, а саме: продовжити екскурсію цим похмурим районом, де не було жодної пам'ятки, й саме від місця, де ми тепер прощаємося, тобто з середини цього довгого прямого провулка з похиленими парканами й напівзруйнованими мурами, саме від он того вже наполовину розваленого будинку, що буде орієнтиром.

А що я побоювалась не знайти цього місця, то ми домовилися зустрітись: у бістро, де вже сьогодні були. Може, пиво там виявиться кращим, ніж кава з вершками.

Та водій таксі поспішав, твердячи, нібито машина заважає рухові; це було цілковитим безглуздям, бо там взагалі не було руху. Час прибуття потягу наближався, і ми з Сімоном швидко попрощалися. В останню хвилину він вигукнув номер телефону, на який йому можна дзвонити: 765–43–21.

Сівши до машини, старої й ще занедбанішої, ніж таксі в Нью-Йорку, я згадала, що кузов пофарбований у звичний для мене яскраво-жовтий колір, який, проте, вкрай рідко трапляється у Франції. Проте Сімона він тоді зовсім не здивував.

Потім, поміркувавши, я з подивом подумала: яким чином оте таксі опинилося на нашому шляху, адже таксисти не шукають пасажирів у безлюдних місцях; поява машини здавалася тепер більш ніж дивною, я не могла нічого зрозуміти…

Моє занепокоєння посилилося, коли я помітила, що водій повернув дзеркальце над лобовим склом таким чином, щоб спостерігати за мною, а не за дорогою позаду. Коли в тому прямокутному дзеркальці я перехопила його погляд, водій навіть не відвернув очей. Його обличчя було важке й несиметричне. А вираз здався лиховісним.