Читать «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці» онлайн - страница 36

Ален Роб-Грійє

Як для привида, в неї була надто тепла й ніжна шкіра… Вона ступила до ліжка, звідки розбуджений шумом хлопчик, мабуть, утік. Розсипані по підлозі свічки й далі горіли, загрожуючи підпалити кімнату…

Це було останнє, що Сімон Лекер чітко побачив перед тим, як поринути у вир насолоди.

Розділ 8

Приїхавши торік до Франції, я випадково познайомилася з хлопцем мого віку на ім'я Сімон Лекер, який просив називати його Борисом, не знаю навіть чому.

Він одразу мені сподобався. Це був досить високий на зріст хлопець, навіть зависокий як на француза, але мав химерну уяву, завдяки чому сприймав: найбуденніші події повсякденного життя як дивовижні, неймовірні й романтичні. І пригоди, що трапляються хіба тільки у фантастичних творах.

Я відразу зрозуміла, що доведеться запастись терпінням, щоб спокійно, зносити його чудернацькі вигадки, я б навіть сказала — божевільні. «Якщо я палко його не покохаю, — подумала я першого ж дня знайомства, — я не зможу довго зносити його».

Наше знайомство було дуже дивним, та водночас і цілком звичайним — познайомилися ми завдяки одному газетному оголошенню. Обоє шукали роботу — неважку тимчасову роботу, що дозволила б заробити трохи кишенькових грошей. Він, як і я, був студентом, принаймні так він казав.

Отже, в тому коротенькому оголошенні, написаному в телеграфічному стилі, з більш-менш зрозумілими скороченнями, йшлося про «мол. чол. чи мол. жін.», що могли б «догл. 2 діт. — хлопч. і дівч.»: з ними треба було сидіти вечорами, забирати зі школи, водити до зоопарку тощо. Ми обоє прийшли в призначений час. Та більш ніхто не з'явився.

Той, хто давав оголошення, мабуть, роздумав або вже знайшов потрібну людину. Й сталося так, що ми з Сімоном прийняли одне одного за особу, яка дала оголошення.

Коли нарешті зрозуміли, що це помилка, і що автор оголошення просто підклав нам свиню (або «підкинув кролика», як кажуть французи), я була дуже розчарована. Та Сімон, не знітившись, удав, ніби не помічає непорозуміння, й заходився розмовляти зі мною так, ніби я вже його працедавець.

— Ви не проти того, щоб працювати під керівництвом дівчини? — запитала я. Він відказав, що навпаки, йому буде дуже приємно.

Відповідь «буде», а не, скажімо, «було б», і це означало, що він продовжує розпочату гру. Тоді я теж увійшла в роль, бо це було весело, до того ж він одразу здався мені приємним і гарним хлопцем.

Я навіть наговорила йому, що діти, яких він доглядатиме, не зовсім звичайні: вони належать членам терористичної організації, що висаджує в повітря атомні електростанції… Я не знаю, чому саме така дурниця спала мені на думку.

Потім ми пішли до бістро на проспекті неподалік, і Сімон пригостив мене бутербродом та кавою з вершками. Я хотіла була замовити піццу, та він заходився розповідати якісь небилиці й добалакався до того, ніби в цьому кафе готують отруєну їжу для шпигунів, яких слід ліквідувати.

А що кельнер у кафе був небалакучий, набурмосений і навіть справляв лиховісне враження, то Сімон почав твердити, що це радянський агент, на якого саме працюють оті двоє дітлахів.