Читать «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці» онлайн - страница 27

«Але ж тут уже давно не печуть піцци», — подумав Сімон Лекер, і його самого здивувало, що подумав про це, як про щось цілком очевидне. Він одним духом випив каву. Оскільки в меню було зазначено ціну піцци, можна було б, звичайно ж, замовити піццу. Але Сімон був упевнений у протилежному й не давав собі в цьому звіту.

Та коли він роздивлявсь інші написи над баром, його увагу привернув невеликий фотопортрет у чорній рамці, що висів трохи збоку, біля правил, у яких заборонялося подавати алкогольні напої неповнолітнім. Цікавість, що її Сімон не міг собі пояснити, примусила його підвестись і, вдаючи, ніби йде до туалету, пройти повз фотографію. На ній був чоловік років тридцяти, з ясними бентежними очима, у формі флотського мічмана. Його обличчя когось нагадувало Сімонові… Раптом він збагнув, кого саме: кельнера, якого бачив тут напередодні.

З-за жалобної рамки стирчала гілочка самшиту. Вона висохла від часу, і на її вкритих порохом гілочках лишилося зовсім мало листків. Під фотографією, на пожовклій облямівці досить невправно було написано присвяту:: «Моїм любим Марі та Жанові од тата».

— Вас зацікавила морська форма? — запитала подавальниця.

Сімон не почув, як вона зайшла за прилавок і почала витирати помиті склянки.

— Це мій батько. Він був росіянин, — пояснила подавальниця.

Сімон тільки тепер помітив, що морська форма на ньому справді не французька. Та оскільки чоловік був без кашкета, ця відмінність упадала в око не відразу. Аби щось сказати, Сімон навмання запитав, чи моряк помер на морі.

— Загинув на морі, — виправила його жінка.

— Вас звуть Марі?

— Звичайно! — відповіла вона, ворухнувши плечима.

Він спустився до підвалу, в туалет, звідки бридко тхнуло. Пофарбовані в кремовий колір стіни служили постійним відвідувачам кафе для висловлення політичних поглядів, запису часу й місця зустрічей, сексуальних фантазій. Сімон подумав, що, може, одне з цих графіті стосується його, наприклад, номер телефону, записаний кілька разів червоним олівцем, під різними кутами: 765–43–21. У всякому разі, такий номер неважко було запам'ятати.

Вертаючись до свого столика, він звернув увагу на погано освітлений куток між двома стінами з обшивкою під дерево, якраз за його стільцем. Там стояв білий ціпок, якими звичайно користуються сліпі. Раніше Сімон не бачив того ціпка. Він сів. Оскільки та сумна подавальниця саме проходила повз нього, Сімон кивнув до неї:

— Будь ласка, принесіть порцію піцци.

— Ми вже кілька місяців не випікаємо піцци, — відповіла жінка в сірій блузі. — Санітарна інспекція заборонила.

Сімон допив зі склянки воду й сплатив за каву. Він уже рушив був до виходу, як раптом щось пригадав. «Ти ба, — пробурмотів він, — мало не забув ціпка». Жоден столик не стояв настільки близько до закутка, щоб ціпок міг належати комусь із відвідувачів. Сімон підійшов, рішуче взяв білого ціпка й зі спокійним виглядом перетнув повний зал, несучи ціпок у лівій руці. Він вийшов, не викликавши жодної підозри.

На лотку вуличного торговця перед кафе було розкладено дешеві пластмасові гребінці, схожі, проте, на черепахові, а також різні дрібнички. Хоча ціна здалася йому зависокою, Сімон Лекер все ж купив темні окуляри з дуже великими чорними скельцями. Він вибрав саме їх через масивну оправу, що добре прилягала до брів, скронь і вилиць. Яскраве весняне сонце сліпило очі, і він не хотів, щоб його скісні промені проходили під окуляри з боків. Сімон одразу й надів окуляри; вони добре йому підходили.