Читать «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці» онлайн - страница 26

Він зійшов сходами вниз. На першому поверсі манекен Джін стояв на своєму місці, недбало прихилений до тих самих коробок, із запханими до кишень плаща руками і усмішкою, що застигла на воскових вустах. Отже, нагорі був другий манекен, точне повторення першого. Вираз обличчя більше не нагадував тонку іронічну посмішку Джейн Франк. Сімонові було прикро, що з нього так покепкували. Він стенув плечима й рушив до засклених дверей виходу.

Та не ступив і кількох кроків, як манекен випростався й усміхнувсь вільніше. Права рука, що досі була в кишені, звелася до обличчя й повільно зняла темні окуляри… З-під них визирнули гарні блідо-зелені очі…

Це сам Сімон, ідучи звідси, уявив собі таку неймовірну сценку. Та він навіть не обернувся, бувши цілком певний, що бачив щойно лише воскову фігуру, як ото в музеї Гревена. Він перетнув двір, вийшов за ворота, потім, поминувши провулок, опинився, як і передбачав, на широкому велелюдному проспекті. Від цього Сімон одчув велику полегкість, ніби після безмежно довгої відсутності нарешті повернувся до реального світу.

Положення сонця свідчило про те, що зараз близько полудня. Сімон допіру помітив, що не накручений напередодні годинник зупинився. Це несподівано надало йому впевненості, й Сімон швидко пішов проспектом. Дорогою не трапилося жодного кафе, хоча, якщо вірити пам'яті, їх тут мусило бути чимало; мабуть, вони починалися трохи далі.

Нарешті Сімон увійшов до першого ж кафе, яке йому трапилось, і відразу впізнав його: саме тут він пив каву, коли вертався з того занедбаного складу. Але сьогодні тут було багато людей, Сімон ледве знайшов вільний столик у темному закутку й сів обличчям до залу.

Того мовчазного кельнера в білому піджаку й чорних штанях сьогодні не було. Може, він пішов на кухню? Відвідувачів обслуговувала літня жінка в сірій блузі. Коли вона підійшла, Сімон сказав, що хоче тільки чорної кави, дуже міцної, і склянку простої води.

Вона принесла на таці маленьку білу чашку, карафку та велику склянку, й Сімон запитав якомога байдужішим голосом, чи працює сьогодні той кельнер. Вона відповіла не відразу, спочатку трохи занепокоєно перепитала:

— Про якого кельнера ви говорите?

— Того, в білому піджаку, що тут працює.

— Тільки я тут працюю. Інших кельнерів немає, навіть коли відвідувачів дуже багато.

— Але ж я вчора бачив…

— Вчора ви нічого не могли бачити: вчора тут було зачинено.

Вона пішла, поспішаючи розносити напої та страви. Її тон не був відверто неприязний, але якийсь байдужий, навіть сумовитий. Сімон розглянувся.

Може, він переплутав це кафе з якимось іншим?

Одначе, коли не брати до уваги численних відвідувачів — робітників і дрібних службовців обох статей, — подібність до того кафе була просто разюча: та ж вітрина відділяла зал од вулиці, столики були такі самі й розставлені таким самим чином, пляшки за цинковим прилавком стояли в такій самій послідовності, і ті ж дві таблички висіли над баром. На одній з них — карта закусок: сандвічі, гарячі бутерброди, піцца й таке інше.